Жили собі місяць та сонце,
і було весело їм,
він заглядав до сонця в віконце,
а воно всміхалося всім.
Жили, гуляли по світі, снували різні думки,
"Ми з тобою удвох й ми щасливі,
Для чого нам потрібні зірки?"
Так промовив місяченько якось серед ночі,
і заплакало у сонечка серденько, спохмурніли очі.
"Як ти можеш так казати, думаєш про себе,
Ти боїшся відповідальності, сам світи у небі!"
І не було більш сонечка, не було проміння.
Сумував бідний місяць, не бачив спасіння.
"Як же бути нам з тобою, моє любе сонце,
я зроблю усе, що маю, і відкрию серце.
Може варто почекати, ми ж іще убогі,
треба свою хату мати, дворик і худобу.
Треба транспорт купити, лімузин, машину.
"Ну а що ж, - сказало сонце, є дорожче за родину!?
Хто буде людям вночі просвітлять дорогу,
хто здійснятиме бажання людям в допомогу?
Ти ж не вічний, мій миленький і твоє тепло
ти розділиш мій зірками і робитимеш добро!"
