Мабуть, першим прикладом творчості стали для мене бабусині казки, а першими спробами епістолярної творчості
стало листування з родичами. Мені подобалося писати листи і, здається, це непогано виходило.
Тож, листування нашої родини із раннього дитинства перетворилося на мій приємний обов’язок.
Спочатку я стала відповідати на листи дяді Колі з Ленінграду, де він залишився жити, одружившись після служби в Армії з місцевою ніжною та милою жінкою Шурою і мав там уже від неї чотирьох чарівних діточок, чиї світлини я величезним задоволенням безкінечно розглядала.
Приїжджаючи до нас у гості, він хвалив мій стиль письма і грамотність. А був дядя Коля надзвичайно начитаним і добре знався на цьому ділі.
Пізніше писала листи братові на Донбас, стараючись змалювати наше убоге життя цікаво та барвисто. Він надсилав нечасті, зате дотепні листи, над якими я довго сміялась.
Коли у п’ятому класі, нам вперше задали писати твір на тему «Осінь», я написала його легко та натхненно, бо вже тоді над усе любила осінню пору.
Наша нова учителька української мови та літератури Ніна Іванівна, яка потім стала на все життя моєю улюбленою учителькою, просто не повірила, що я сама його створила. Вона сказала перед усім класом:
-А Ніла списала твір звідкілясь. Не треба так більше робити!
Я нічого їй не відповіла, тільки ображено почервоніла і схилила голову, ховаючи сльози. Зате як же я ридала вдома, розповідаючи мамі про цю несправедливість!
Але мама зуміла швидко мене заспокоїти:
-Не плач, донечко! Ти можеш гордитися – значить, твій твір схожий на твори справжніх письменників! Та й дядя Коля завжди говорить, що ти будеш письменником! А Ніна Іванівна, звісно, ще не знає про твої здібності, але вона розумна жінка і швидко розбереться!
Я пробачила вчительці те її несправедливе звинувачення в плагіаті. Потім вона вже ніколи не сумнівалася в моєму авторстві. У стінгазетах, на шкільних олімпіадах з успіхом сприймались мої дописи, вірші, фейлетони.
Вдавалося мені також малювання. Я почала відвідувати художній гурток, яким керував справжній художник, Віктор Іванович Шеремет, свояк мого дядечка Володі.
У нього були персональні виставки робіт, які вражали своєю майстерністю. Він говорив мені, розглядаючи мої малюнки «з натури»:
-Ти розпиляєшся на всі боки. Зосередься на малюванні і зможеш стати художником. У тебе рідкісне відчуття світлотіні! Ці чорно-білі ескізи я заберу на виставку дитячої творчості!
Але зовсім несподівано для себе, я закохалась у… математику! Учителем математики був у нас дуже сильний і суворий чоловік Тихін Іванович, якого ми боялись і поважали за розум і відданість своєму предмету.
Саме він відкрив мені красу і гармонію математичної логіки і я відчувала справжню насолоду, розв’язуючи скла-дні задачі.
Тихін Іванович, надзвичайно скупий на похвали, якось сказав мені після уроку:
-У тебе математичний склад розуму. Якби ти захотіла, могла б стати непоганим математиком.
Тоді я вже була круглою відмінницею. Якось непомі-тно так вийшло. І, як виявилося пізніше, багатьох це стривожило, бо вже з сьомого класу йшла конкуренція за «золоті медалі». Але я цим зовсім не переймалася.
Гарно написали.Зрозуміла ,що про себе. Пригадала свяої перші вірші....Це зовсім інша історія...То Ви ще й математик! Не завидую..Моя молодша ,третя донька викладає математику та інформатику,робота скажем не з завидних.Успіхів Вам Нілочко!!!
Ніла Волкова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Ніночко! Не стала я і математиком. Але ця наука стала в пригоді завсім у іншій сфері...
