Вона любила рано-вранці,
Дивитись довго у вікно.
Як сонця промені, немов коханці,
Так ніжно цілували їй чоло.
Вона так мріяла багато,
І сліпо вірила у казку.
Чекала з нетерпінням свято,
Що змусить її зняти маску.
Ніхто не знав яка вона насправді,
Ніхто не чув як гірко вдома плаче.
Всі люди вірили тій "правді",
Але та правда лиш в лапках, одначе.
Ніхто не бачив її смутку,
Ніхто не чув і жалю з вуст.
Її зривали, мов ту незабудку,
Тягали всім бурлакам на розпуст.
І як та пречудова, дивна сила,
Вселилась в душу тендітної душі?
Хіба тоді людина лиш красива,
Коли тримає увесь біль в собі?
