Закохав мене в себе,
мов серце пронизав стрілою!
І цілунок той перший
і дотик вогнем випікав
образ в пам'яті нашого "хочу",
де навпіл з жагою,
ніжність трепетну й щиру
для себе в мені відкривав...
Закохала у себе,
мов трунку налила до краю!
Я повірив у тебе,
як в мрію.... Нестримно жадав.
Смак цілунку, що вперше
дозволив торкнутися раю,
нам дорогу в кохання
так бережно двом відкривав...
Я горіла тобою!
Вмирала тобою.... І знову
воскресіння знаходила
там же - в небесних очах.
Тільки пристрасть вела
із тілами неквапну розмову,
поки душі зливались,
тонули у мрії.... У снах
я з тобою, мій ніжний,
думками, поривом, бажанням!
Хоч розлука на вірність
нас пробує знов на яву,
знай, на долю наклала
я непробивне заклинання
(найміцніше з усіх оберегів) -
те слово " люблю".
Я так мучивсь тобою....
Й відраду ж знаходив в тобі!
Я тонув у зіницях,
що так пломеніли любов'ю!
Наша пристрасть скоряла
думки і вагання собі.
Наша єдність сердець
наповняла єство все весною...
Я так прагну до тебе,
єдина, дарована небом!
Й хай там що, знай, жадана,
зумію до тебе дійти!
Бо горить у душі сильним,
світлим, палким оберегом
"Я кохаю!".... Й розлука
не всилах нам шлях перейти.
Гарний діалог, Мар'янко... 
