В кімнаті було темно. Осінній ранок тягарем лягав на душу юної дівчини. Вона боялася тих ранків,бо знала,що один з них стане останнім в її житті. Холодні краплини вранішньої роси котилися по вікні ,а вітер, підхоплював їх і ніс кудись далеко. Він був повелителем цих ранків. Кожне дерево клянялося йому. А він, лише зривав позолочене листя і безжалісно кидав на землю, де воно мішалося з брудом і вкривало холодний асфальт,від того всі дороги,були мов золотим інеєм притрушені. Збиралися хмари,а крізь них намагався пробитися сонячний промінь,але всі його спроби були марними. Врешті лінія сонячного світила вдарила в шибку дівчини. Що б то могло означати? Надію? Жаль? О,ні, тільки не жаль.Тепла рука торкнулася до паморозі,що захопила всі вікна в будинку. Від того тепла,покотилися краплини по юному обличчі дівчини. Чи доведеться побачити такий ранок іще? Туга закутала серце,накинула кайдани і заточила останні сподівання і надії на дні людської душі,звідкіля не так легко дістати щось. ЇЇ тіло тремтіло,хіба можна отак покинути світ,не отримавши насолоди від марива за вікном. На мить Дівчині здалося,що хтось стукає в її вікно. То були вітки старого клена,в простих звуках чулися слова: «Не плач,відірвися від свого болю,відкрий вікно і дай мені руку,я маю щось для тебе». Одним ривком відчиняється вікно,і на долоню дівчини падає пожовклий кленовий лист. Подарунок. Серце вибиває ритм радості. В кімнату вривається вітер. Своїми холодними обіймами він тримає юне дівоче тіло. Остання думка лягає на душу – « Так легко бути щасливим, коли сам батечко Вітер приходить,щоб провести мене в останню путь. Осінній ранок,ти дав мені спокій,пообіцяй,що заспокоїш моїх рідних, коли мене не стане. Не правильно,я буду краплиною на їх вікні,кленовим листом,буду стукати в їх вікно я і осінній ранок»
