Зима на цей раз відрізнялася суворістю: їй не хотілося дивитися на землю своїм добрим поглядом, посміхатись веселим червонощоким дітям, грайливо дмухати в спини красунчиків… Вона палко забажала живих шалених емоцій та казкових сподівань, аби її серце забилось частіше і чари вирвалася з нього на волю! Але жодного імпульсу красуня не отримала. Буває люди лише вимагають, забуваючи, що треба й віддавати. Смуток огорнув будинки, яким стало байдуже до радісних сніжинок. Життя перетворилося на очікування весни з вогняною енергетикою неба, квітів, дерев. Чим весна краща за зиму, чим день кращий за ніч, а світло за тіні? Безглузді питання – безглузді відповіді. Якщо подумати, то все насичене красою! Холодним небом снують білі холодні мандрівники, будинки світлом у віконцях кличуть їх до себе, самотній місяць зазирає в очі випадкових перехожих – чим не казка?!
Настала субота. Ображена Зима подарувала їй замість особливого спокою, тепла пронизуючий холодний вітер. Він змушував людей сильніше кутатись в свій одяг та зігріватись думками про затишну оселю. Надвір вийшов Павло, аби купити пачку цигарок. Хлопець захоплювався фізикою, хоча ні – вона була його життям! Павло майже не відпочивав: його робочий день тривав рівно п’ятнадцять годин. Він мав тільки дві розваги: цигарки та телевізор перед сном. Колись стрункий, охайний серцеїд перетворився на товстого, зовсім байдужого до своєї зовнішності трудоголіка. Фізика – єдина жінка, яка хвилювала серце Павла, точна, зрозуміла, без всіляких примх, романтичних безглуздих поривань, фантастичних мрій. На думку хлопця, його життя було ідеальним. До неї…Кохання – найжахливіший тягар для людини в футлярі, яка живе лише за графіком. Цієї самої суботи з’явилась вона: нахабна руйнівниця передбачуваності.. Її важко було не помітити. Серед занурених в свої думки людей, незнайомка відрізнялася широко розплющеними захопленими очима. Вона єдина насолоджувалась Зимою, попри смуток , який та навіяла, попри нестерпно холодний вітер. Дівчина була в червоній кепці, з під якої вибивалось чорне кучеряве волосся та білосніжній шубі. В одній руці дивачка тримала морозиво, а іншою – ловила сніжинки. Павло несподівано для самого себе зупинився і потонув в чорній безодні неземних очей. Приваблива дівчина також серед величезного натовпу людей побачила Павла. Обом здалося, що їхні серця зрослися в одне. Незнайомка першою підійшла до хлопця, бо помітила як він страшенно соромиться, та сказати бодай щось не наважилась. Деякий час випадкові перехожі стояли мовчки, зачаровані коханням. Тіло дівчини здригалося від гарячих подихів хлопця, які не сила було приховати. Павло ніколи раніше такого не відчував: йому хотілося танцювати, співати, кричати від безмежного щастя!
- Я Ліля – врешті решт представилась красунечка і простягнула Павлові руку.
Неможливо описати, що відчув закоханий, коли взяв руку дівчини в свою! Він цілком поринув в себе і забув про те, що варто і в свою чергу представитись. Знову всеохоплююча тиша, яку не порушило жодне слово... Павло втратив почуття сьогодення, яке завжди тримало його в чітких рамках та забороняло літати.
Тим часом сніжинки лягали на плечі поцілованих долею, ніжно лоскотали їхні гарячі обличчя, шепотіли про чарівність Зими. Кохання, не маючи змоги втриматись на одному місці, закружляло серед зірочок, які тільки-но проступили, і само собою Павло та Ліля полетіли слідом за найпрекраснішим почуттям. Перебуваючи ген за небокраєм, щасливець випадково глянув на годинника, який прикрашав його товсту руку, і згадав про свій робочий графік, улюблену фізику, необхідність завжди керуватися думками про втілення своєї життєвої місії. Почуття сорому змусило людину в футлярі отямитись.
- Мене звати Павло, - швидко пролепетав хлопець, - я мушу йти, зустрінемося завтра о сьомій годині ранку на цьому самому місці.
Закоханий так несподівано зірвався з місця та побіг, що Ліля не встигла й оком змигнути. Дівчина страшенно обурилася на хлопця за те, що він навіть не спитав чи підходить їй настільки ранній час зустрічі. Вже будучи дома, закохана вагалась йти їй чи не йти. Гордість казала не йти, а серце – навпаки, йди. Минуло лише пів годили, а Ліля вже остаточно і безповоротно вирішила послухати голос кохання і кинутись в його обійми: не можна втрачати те, що посилає сам Бог!
Дівчина прокинулась о п’ятій годині ранку, щоб мати час дістатися місця призначення. Вона швиденько одягнула довгу теплу спідницю червоного кольору, товсті колготи та симпатичного чорного світера, глянула кілька разів в дзеркало, причесалася, випила чаю, накинула шубу і вже через хвилин десять необхідної ранкової метушні стояла на вулиці й чекала маршрутку. Тим часом хлопець, який мешкав недалечко від місця зустрічі, прокинувся о шостій двадцять, випив пива з рибою, одягнув аби що, причесався рукою і пішов на побачення. Його, як зазначалося раніше, абсолютно не хвилював зовнішній вигляд! Ліля першою побачила Павла, підійшла до нього і взяла під руку. Хлопець не хотів марнувати свій час, тому відразу спитав кохану чим вона займається.
- Пишу вірші, граю на скрипці… - відповіла дівчина з величезним запалом, при цьому неслухняна хвиля її живого волосся закрила частину лоба та око, але їй було байдуже. – Я люблю життя і почуття, які воно в мені будить дуже важко заперти всередині, тому й виникає необхідність звернутися до творчості. Дуже важливо не мовчати, коли хочеш повідомити щось важливе!
- А моє життя не має нічого спільного з романтикою, та й самого життя по суті немає, його проковтнула фізика. Коли тобою керує життєва місія, перестаєш помічати оточуючий світ! – палко повідомив хлопець.
Ліля була шокована. Вона ніколи не зустрічала таких людей. Всі її друзі та знайомі, попри величезну талановитість, вміли жити: відвідували театри, кіно, виставки художників! Дівчина пообіцяла собі змусити трудоголіка озирнутися навкруги. Павло зупинив думки Лілії несподіваною пропозицією.
- Давай одружимося. В мене немає каблучок, але я обов’язково їх придбаю! Цілком очевидно, що ми кохаємо одне одного і буде доречно об’єднати твоє і моє життя в одне, спільне.
Ліля витріщилась на хлопця і деякий час не могла говорити взагалі. Вона уявляла зізнання в коханні та пропозицію вийти заміж зовсім не так. Дівчина відрізнялася ніжністю, чутливістю, тому відповідно прагнула несміливих дотиків, палких зізнань, обіймів під зоряним небом.
- Це дуже швидко – врешті решт сказала Лілія. Вона мала ще щось додати, але її перебив Павло.
- Все логічно! Навіщо марно гаяти час? Ми кохаємо одне одного, а значить треба одружитись.
- Так кохаємо… Але невже твоє серце не прагне дізнатись чим живу я, не прагне розкрити мені чим живеш ти? Ми маємо ще позустрічатись.
- Я вже розповів про себе необхідну інформацію. Якщо ж ти мені чогось не розповіла, то маєш змогу це зробити зараз.
- Ти не розумієш!- гаряче випалила Ліля. Вона хотіла додати, що без романтики життя втрачає смак, але чоловік знову її перебив.
- Не хочеш одружуватися, не треба! Я звик робити все швидко, щоб встигнути більше – цьому мене навчила наука. Якщо ти проти створення сім’ї, я знайду собі іншу.
- Немає такої дурепи, яка б прийняла ворожий антилюдяний світ!
Чорнява, немислимо приваблива дівчина розвернулась та пішла, не на жарт розізлившись. Всередині неї горів вогонь, а серце ладне було вистрибнути з грудей! Як тільки Ліля опинилася вдома, її рука сама потягнулася до олівця і почала писати. В занадто емоційному стані поетеса складала неймовірні вірші, пройняті наскрізь гарячим поривом та абсолютною щирістю! Коли Ліля закінчила, ніч давно минула. Надворі гомоніли веселі безтурботні діти, ходили туди сюди заклопотані дорослі та мрійливі закохані, які були водночас і дітьми і дорослими. Дівчина зовсім вибилась з сил, тому не могла зараз стати частиною ритму життя. Вона одягнула нічну сорочку і лягла спати. Павло тим часом після міцного сну, вже давно працював. Він не мав права порушувати графік! Кожного дня страждання закоханих нарощувало свою міць. Обоє переконували себе, що не потребують одне одного, але марно! Серця, які прошила червона нитка кохання завжди прагнутимуть бути разом. Павло, аби не думати про Лілю, став працювати ще більше. Його очі почервоніли, а обличчя вкрилося якимись плямами. Перший крок мусив бути за винним, але закоренілий трудоголік не бачив своєї вини. Минув майже місяць і дівчина, для якої кохання було найголовнішим в житті не витримала. Вона згадала про своє рішення змусити хлопця озирнутись навколо і пішла до нього.
- Я хочу бути з тобою, - зізналась Ліля, щойно Павло відчинив перед нею двері.
- Нарешті чую розумні слова, - відповів трудоголік, - ховаючи чомусь свою безмежну радість. Він легенько обійняв Лілю та заговорив за майбутнє весілля.
Вже наступного дня приготування йшли повним ходом. Павло замовив ресторан, машину, купив каблучки, а Ліля пішла за сукнею. Минуло зовсім небагато часу, як закохані стояли навпроти одне одного та давали обітницю. Весілля видалось яскравим та незабутнім! Було чимало гостей, чимало вітань, посмішок. Ліля в цей день вражала красою: мережана сукня, яка широкими складками спадала до низу, підкреслювала ідеальну фігуру, а білі квіти в волоссі робили і без того файне личико незабутнім! Багато хто не міг збагнути як така дівчина закохалась в Павла. В ній відчувалась якась незбагненна струна, на якій прагне грати сама краса. Все це трудоголік не здатен оцінити, але хай там як доля все вирішила.
Після весілля взаємини між молодим подружжям загострилися. Ліля божеволіла від кохання і зовсім цього не приховувала, а Павло навпаки стримував емоції, бо беріг свій запал для науки. Жодного поцілунку на протязі дня, жодних обіймів. Молода дружина неначе ділила свого чоловіка з коханкою. Ліля ніколи не знала такого ставлення до себе: її безмежно любили батьки, друзі, а хлопці взагалі втрачали голову! Павлові ж було ніби все одно є вона чи ні. Дівчина прагнула якось підпалити багаття кохання, щоб нарешті вогнище зігріло їх обох. Ліля часто підходила ззаду до коханого, коли він сидів за улюбленим столом, і обіймала його за плечі: гарячі руки, м’які груди та завжди пахуче волосся зводили трудоголіка на якийсь час з розуму, але він швидко брав себе в руки і проганяв дружину геть. Ліля час від часу намагалася взяти хлопця за руку, приголубити, поцілувати, але він не давав їй цього зробити, ссилаючись роботу. Попри все надія все змінити залишалась! Дівчину наче хтось заразив вірусом оптимізму. Вона кожного дня вмовляла Павла вийти на вулицю погуляти і в кінці кінців він здався. Ліля відчинила двері будинку і відразу потанула в морі світла та тепла, її блакитна легенька сукня зливалась з небом, а радісна посмішка нагадувала сонце.
- Пропоную спочатку піти в кафе попоїсти, - запропонувала вона коханому.
- Добре, - коротко відповів той.
Павло дозволив собі порушити графік, дозволив собі посидіти з власною дружиною. Це було немислимо! Напруга розумного телепня наростала і вже через хвилин п’ять він сидів увесь червоний.
- Розслабся, - Попрохала чоловіка Ліля. Тоді глянула на нього своїми глибокими очима і запитала: Невже ти не хочеш частіше бути зі мною.
- В мене немає часу на всілякі дурниці. Не розумієш?
- Ні, не розумію, - зізналась Ліля. – В житті не зустрічала людини, якій не вистачало б часу на кохання, любов до людей та прекрасного.
Дівчина не хотіла більше чути жодного слова Павла, тому, взявши його за руку, майнула кудись. Зупинилась вона біля річки. Тиша панувала навколо: тільки дерева розмовляли з вітром і пташки співали дивовижних пісень.
- Невже тобі до цього всього байдуже? – запитала Ліля.
- Природа як природа, - відповів розумний телепень.
Дівчина вже готова була скинути одяг і поманити хлопця за собою, але він наказав її не робити цього, бо дує холодний вітер і взагалі вже пора додому зігрітись. Хвороба ж нікому не потрібна.
- Краще бути постійно хворою, ніж жити з таким як ти! – голосно крикнула Ліля.
- Я тебе не змушую жити з собою, - спокійно відповів Павло.
Ліля зібрала волю в кулак і пішла, аби не розплакатись при чоловікові. ЇЇ далека мрія, порятунок життя дорогої людини, тепер здавалась нездійсненною. Павло не став наздоганяти дружину: заважала гордість. Натомість він засунув холодні руки в кармани і покинув райське місце. Як тільки чоловік опинився вдома, широкий дерев’яний стіл прийняв його в свої обійми. Він ніскільки не сумнівався, що Ліля повернеться, тому спокійно взявся за роботу.
Вже котру годину темрява ночі і раптовий сильний вітер торкалися холодними руками обличчя та тіла нещасної дівчини, а вона знесилена стояла непорушною стіною між маленькими будиночками невідомих їй людей і жахливим шлюбом. Щоками Лілі котились безпорадні сльози. В такому стані її зустрів друг музикант.
- Ти чому не йдеш додому? – запитав він.
- Як же мені погано, - спромоглася сказати нещасна хриплим голосом.
Друг дівчини, якого звали Михайлом, взяв Лілю на руки та поніс до себе додому. Коли подорожувальники дісталися теплої оселі, було вже надто пізно. Михайло дав Лілії теплий одяг і показав її кімнату. Втомлена дівчина заснувала відразу, так само як її друг. Вітер стукав в шибку кулаками, наче прохаючи впустити його до будинку, а чорна ніч заплітала зорі в свої довгі коси.
Дівчина прокинулась опівдні зовсім хвора і не мала сил навіть встати з ліжка, лункий голос перетворився на рипіння, а очі втратили блиск. Згодом до Лілі навідався Михайло, прислонив руку до її лоба і викрикнув, що на ньому можна яйця смажити.
- Хочеш чого-небудь, зіронько? - запитав він, турботливо дивлячись в очі Лілії.
- Так, якщо можна чаю.
- Пару хвилин.
Друг напоїв Лілю гарячим напоєм і відразу спитав де вона тепер живе. Дівчина, не задаючи зайвих питань, відповіла: їй зараз було важко говорити через бажання спати. Михайло накрив Лілю ковдрою, поцілував, як маленьку дівчинку, в лоба і почав збиратися в дорогу. Треба було привести подрузі необхідні речі з дому. Коли турботливий хлопець дістався потрібного будинку, його серце забилося дуже швидко. Йому розказували про огидного чоловіка-егоїста. Як же не хотілося бачитись з ним! Трохи постоявши, Михайло все ж таки набрався мужності і постукав в двері. Не минуло й пів години, як перед ним повстав байдужий до всього, окрім фізики, Павло.
- Чим зобов’язаний? – спитав той.
- Доброго дня, я Михайло, друг Лілі. Ваша дружина захворіла грипом і в даний період часу знаходиться у мене. Я не хочу, щоб вона в такому стані поверталася додому, тому, будьте ласкаві, передайте їй через мене теплий одяг і речі гігієни, або краще ходімо разом: провідаєте свою кохану. Думаю їй буде дуже приємно. Павло, нічого не сказавши у відповідь, пішов збирати речі.
- Тримай, - гримнув егоїст, - і не приходь більше.
Павло так швидко захлопнув двері, що Михайло не встиг поцікавитись чому. Всю дорогу назад хлопець думав про одружених людей, яким краще було б окремо. Циніки переконують, що кохання не існує, що кожен лише шукає людину, яка б відрізнялася красою, талантом, слухняністю, або ще чимось… Але Ліля не могла купитись на величезне пузо, повну відсутність уваги та фанатизм. Виходить кохання існує! Михайло опинився вдома, коли пора вже було сідати за обідній стіл. Він швиденько скинув верхній одяг, поклав речі Лілі на диван і пішов готувати курячий бульон.
- Агов, ластівко, - звернувся Михайло до дівчини, яка неспокійно спала. Ходімо пообідаєш.
- Так, - погодилась Ліля.
За столом чарівна поетеса і скрипачка на силу посміхалася та тримала спину рівно. Вона швидко попоїла і Михайло відніс її на ліжко. Хвороба, немов величезний комар, висосала всю енергію дівчини. Під вечір їй стало гірше. Михайло тільки те й робив, що поїв хвору чаєм та годував медом з ложечки. Коли справа схилилася на ніч, хлопець віддав Лілі її речі і сказав, що не треба дякувати. Вражена дівчина потиснула руку справжньому другові і запитала як йому Павло.
- Грубий, - насилу підібрав Михайло підходяще слово.
- Він щось говорив про мене? – із надією в очах спитала Ліля.
- Нічого, - щиро відповів друг.
- Я так і думала!
-. Ліля, якщо не секрет, що сталося між вами?
- Мені набрид його графік, в якому не має місця навіть для кохання…
-. Я думав, ти прийняла це?
- Лілія глянула на Михайла очима повними жіночого смутку і сказала: Неможливо прийняти неприйнятне! Насправді я з самого початку пообіцяла собі навчити трудоголіка любити життя, але мої сподівання рухнули.
Хлопець опустив голову і задумався. Йому ніколи не доводилось стикатися з подібними життєвими ситуаціями. Саме цікаве виходу ніякого: Лілія і Павло не витримають окремо, так само як і разом.
-. Живи поки у мене запропонував Михайло. Думаю перший крок до примирення має зробити твій чоловік. Можливо страждання його чомусь навчать.
- Можливо ти правий, - погодилась Ліля. Дякую.
Минув майже місяць після цієї розмови, але від Павла так і не було жодної вісточки. Ліля поволі втрачала оптимізм. Вона бачила дорого чоловіка тільки в снах, а так хотілося – наяву! ЇЇ тихі ридання ночами доповнювалися тепер ранковими. Новонароджений день пускав свої пальчики в кудрі дівчини, лагідно гладив білосніжне обличчя, але марно! Ліля носила в собі гіркий пронизуючий біль, який важко було терпіти і він нівелював насолоду від життя. Вона тепер йшла на двір з єдиним бажанням: знайти якийсь темний куточок, де можна вдоволь наплакатись без сторонніх очей. Одного дня Ліля в білосніжній сукні сиділа біля вікна і пила чай з лимоном. Вона дивилась як сніжинки радісним хороводом спускаються на землю і постукувала пальцями . Це був перший сніг! Раніше вона б давно вибігла на вулицю! Розумний телепень вкрав Лілю назавжди. Несправедливе життя поставило романтичній дівчині ультиматум або смерть або життя з нелюдом. Ліля встала і пішла на кухню до Михайла.
- Я повертаюсь до чоловіка, - сказала нещасна. Так має бути і так буде!
- Я підтримаю будь-яке твоє рішення, навіть саме безглузде. – спокійно відповів хлопець. Мені так хочеться, щоб з твого обличчя не зникала посмішка, а очі сяяли. Я від всього серця бажаю тобі цього!
- Дякую тобі за все: за прихисток, піклування, розуміння. На світі мало людей, які люблять просто так!
Ліля обійняла друга і пішла, залишивши після себе аромат польових квітів, яких немає взимку. Легенький вітерець ніжності та тепла ще довго літав кімнатою Михайла, нагадуючи про чарівну подругу.
Закохана мчала до Павла. ЇЇ серце зжималося і солодко тремтіло від передчуття омріяної зустрічі. Вона швидко опинилася перед дверми, але відкрити їх не наважувалася, бо її рішучість перетворилася на суто дівочий страх бути небажаною. Простоявши наодинці з собою аж до вечора, Ліля все ж таки постукала.
- Пробач, - почув чоловік, щойно побачив дружину. Обійми мене, ми ж обоє цього хочемо!
Вперше в житті Павло не зміг стримати себе: його руки самі обхопили тендітну віддану дівчину. Враз зникли будь-які претензії та настанови.
- Завжди будь поряд. Не покидай мене більше, - сказав він, несподівано навіть для себе.
Лілія ніколи не чула від Павла таких слів, тому геть розчулилась і її очі наповнились слізьми щастя.
- Зрозумій нарешті, що я твоя і завжди твоя. Не бути з тобою рівноцінно смерті.
Павло у відповідь поцілував холодні вуста дружини і запросив її до хати. Закохані повечеряли і повлягалися спати, міцно-міцно обійнявши один одного. Вранці Павло прокинувся цілком щасливим!
- Я ніколи не звертав на тебе уваги. Але чому? – запитав хлопець у самого себе.
- Ймовірно був сліпим… - відповіла Ліля. Вона не вірила своїм вухам. Далека нереальна мрія здійснюється: Павло нарешті почав її цінувати, а значить почне цінувати й життя!
- Знаєш, - продовжував дивувати Лілю чоловік, - мені сьогодні зовсім не хочеться працювати…
- Невже?! – вирвалось у дівчини.
- Ага. Давай зараз поснідаємо і підемо гуляти до самої ночі!
- Так, так, так!, - голосно закричала Ліля.
Мрійниця зіскочила з ліжка, вдягнула халат і гайнула спочатку до сусідки за молоком, а потім - на кухню смажити млинці. Через хвилин двадцять все було готово. Павло уминав сніданок за обидві щоки, час від часу вдячно дивлячись на дружину, а вона гладила свого коханого, наче кота, і посміхалася. Після сніданку подружжя одягнулося і вирушили туди, куди очі ведуть.
- Ти в мене неймовірно гарна, - підмітив Павло. – Треба бути цілковитим бовдуром, щоб мати дивовижну квітку з ніжними, як обійми води пелюстками, і жодного разу не понюхати її!
Ліля зовсім почервоніла: їй часто говорили компліменти, але таких слів вона не чула ніколи. Фізик перетворився на романтика!
На вулиці стояла чудова погода! Прозоре небо дивилося ясними очима на землю, травиця співала веселу пісню непосидючому вітру, квіти своїми яскравими пелюстками обіймали безкрає небо. Життя, якщо подумати схоже на мелодію, яка часто кардинально змінюється, створюючи манливі контрасти! А щастя схоже на хвилю, яку спочатку треба зловити, а потім приборкати.
Ліля з Павлом сиділи біля річки, зануривши в неї свої ноги, і ловили звуки матінки-природи. Їх переповнювала тиша і передчуття насолоди. Коли запанувала ніч, Ліля скинула одяг і пішла купатись, Павло звичайно зробив те ж саме. Чоловік вперше проявив ініціативу і поцілував Лілю. Якими ж солодкими були її вуста! Павло знову припав до них і відчув як його холодне змерзле тіло раптово стало гарячим. Молоде подружжя подарували себе одне одному вперше. Відтоді робота втратила свою владу над Павлом. Не помічати Лілю – справжній злочин, вона варта безлічі поцілунків! Кому потрібне життя, в якому сама робота?! Людина, яка живе тільки розумом – нещасна людина. Лише під ранок Павло з Лілею вийшли на берег і почали вдягатися, щоб випередити прихід дітей, які часто купаються в річці. Мокрі та з синіми вустами молодята поплентались додому. Маленька затишна спальня була зараз бажано як ніколи. Подружжя ненароком торкаючись її теплих стін, плюхнулось в ліжко. Втомлений місяць і собі ліг спочити, передавши естафету сонцю. Лілії наснились білі пухнасті хмаринки, а Павлові – Ліля: вона щаслива сиділа біля квітів і поправляла волосся, яке ледь прикривало голе тіло.
Обоє прокинулись в прекрасному настрої: їхні серця належали одне одному, а про більше годі мріяти. Життя втратило сірі відтінки і перетворилось на яскравий вибух! В очах Павла тепер кричало кохання, а стримані раніше емоції вирвалися фонтаном. Хлопець плакав і сміявся водночас… Павлові кортіло кожного ранку цілувати та обіймати дружину, шепотіти їй лагідні слова, а Ліля натомість розквітла ще більше! Всі, з ким бачилась дівчина, шаленіли від яскравості та прозорості її погляду, неймовірної легкості ходи, посмішки, лагідної та магнетично-гарячої. Не варто було говорити бодай щось про щастя: воно саме себе видавало!
Наступного дня погода сильно змінилася: тихий і похмурий день випустив із своїх рук сильний дощ. Він ритмічно стукав в шибку вікна, ніби зовучи господарів до себе. Ліля змалку любила дощ і ніколи не ховалася від нього. Вона ловила срібні крапельки та поринала в прохолоду сердитого неба. Потім мокра до нитки поверталася додому. Батьки сварили бешкетницю і раз за разом повторювали, що вона своєю поведінкою не схожа ні на кого. Це була чиста правда, яка змушувала Лілю пишатися собою! Дівчина завжди прагнула ловити кожен подих життя, ніби боячись раптової смерті. Вона навіть в двадцять років лазила по деревах і ловила язиком сніжинки. Ліля притримувалась думки, що завжди потрібно берегти в собі дитину. Весною невгамовна любила бігати травою, яку щедро устилала роса, восени лежати серед жовто-червоного листя, зимою – торкатися холодного снігу, а влітку – збирати хвилі. Люди називали її непутящою, занадто відірваною від землі. Та яка їй до біса різниця?!
- Це нестерпно! – звернулась Ліля до Павла і її чорні очі перетворилися на дві незвідані печери. – Як ти можеш так байдуже дивитися на дощ? Хіба тобі не хочеться того ж, що й мені?
Павло відчув на собі хвилю величезного бажання дружини опинитися на вулиці і мовчки кивнув їй в знак згоди. Ліля прибрала з обличчя непосидючі кудрі, вхопила коханого за руку і побігла так швидко як тільки могла.
- Ми ж навіть не взулися, - звернувся Павло до дружини.
- В цьому нема, потреби, - зухвало відповіла вона.
- Ти божевільна і я божевільний, бо одружений на тобі!
- Ліля вхопила Павла за плечі і сказала: Прекрасні слова!
Дощ не припинявся… Щасливі закохані дуже раділи цьому. Павло ловив посмішки Лілі і цього було достатньо, щоб зігрітись, а вона впивалася холодом. Подружжя дихало свіжістю оновленого неба та будоражило свої найсміливіші фантазії. Їхній новий світ давно став серцем справжнього життя. Павло вкотре нестерпно забажав поцілунку, тому нахилився до дружини і приріс до її вуст. Жадібно схвативши кохану, хлопець відчув струм її тіла, який нещадно бив його. Навколо не було жодної душі, тому Павло взяв Лілю на руки та поніс до лавки. Обоє зараз хотіли тільки одного – щоб срібні крапельки падали якомога довше. Так воно і сталося – дощ припинився лише під вечір. Саме тоді закохані покинули місце божевільної пристрасті.
Вдома Ліля з Павлом перевдягнулися і замріяні лягли спати. Дівчина прилинула до грудей хлопця, взявши при цьому його руку в свою. Ніжність породила в Павлові чітку справедливу думку, що Ліля стала для нього сонцем, яке освітило цілковиту темряву. Залишок ночі хлопець шаленів від думок про кохану. На ранок він першим встав з ліжка і вже готовий був приступити до роботи, але його серйозні думки розігнав життєрадісний голос коханої…
- Чому б нам не скупатись в прохолодній річковій воді перед тим як кожен із нас порине в своє?
- Не буду перечити своїй володарці, - відповів Павло.
Річка тремтіла невеликими хвилями від пестощів вітру і, як справжня жінка, линула вперед, ніби не помічаючи захоплених поглядів оточуючих. З неба сонце кидало золоті блискітки, які миттю пускали коріння в прозору воду. Хто зна, що на глибині її душі. Чи то радість чи то біль…Але хай там як річка ніколи сама не зізнається. Вона знає, настільки привабливими бувають таємниці. Ліля закрила очі та розвела руки, а Павло підплив до неї, взяв за талію і кудись потягнув.
- Що ти робиш? – сміючись запитала щасливиця.
- Не смій отримувати від річки більшу насолоду ніж від мене! – несерйозно відповів закоханий.
Очі дівчини звузились, а білі сяючі зуби різко виділились на тлі червоних вуст, які розплились в посмішці. Ліля залоскотала чоловіка, а він, ніби страшенно її боячись, почав тікати. Десь через годину зморена парочка вийшла на берег.
- Пора, - прошепотіла дівчина.
- Так, - погодився чоловік.
Минали дні, місяці, роки…Кохання вже давно мало втратити свою насиченість та яскравість, через звичку одне до одного, але цього не трапилось! Обличчя Лілі рясно встелили морщини, а Павло згорбився, та це було несуттєво. Подружжя, як і в молодості світилося від щастя. У них було все: діти, внуки, реалізовані та нереалізовані мрії.
Одного ранку холод, немов кинджал проштрикнув Павла і він схопився з ліжка. У чоловіка невідомо звідки взялась впевненість, що світ кохання і ніжності рухнув назавжди. Його дружина спала, засунувши руки під подушку, її обличчям бігали сонячні зайчики, а волосся закривало обличчя. Павло пристрасно поцілував Лілю в шию, щоб збудити, та вона ніяк не зреагувала. Холодний піт вкрив закоханого. Він почав провіряти пульс дружини і, плутаючи його з власним калатанням серця, вхопив найріднішу людину за плечі з непоборним прагненням почути хоча б слово. Цього не сталося. Тоді Павло визвав швидку і, божеволіючи від жахливого передчуття, впав на коліна та почав молитися. Лікар оглянув Лілю і хриплим спокійним голосом повідомив, що вона відійшла у вічність. Павло дивився на свою дружину і не вірив цьому! Він заглибився в себе і довго сидів біля ліжка, очікуючи дива. Ліля як завжди пахла лісовими квітами, її шкіра сяяла, а відкриті долоні вбирали промінці. Жінка виглядала такою живою…
- Розум покинув чоловіка і він закричав: Ліля, вставай! Невже ти думаєш, що це смішно?!
А у відповідь тиша. Павло ніжно торкнувся волосся дружини і прибрав його з обличчя.
- Після чого вигукнув ще голосніше:Мерці не посміхаються!
На силу заспокоївшись, Павло почав сумніватись в цьому. Смерть – це політ в невідомість. Ліля, яка завжди була дивачкою, просто не змогла стримати посмішку викликану цікавістю. Чоловік деякий час милувався дружиною, а потім ліг біля неї і стулив повіки. До вбитого горем несподівано прийшов дивовижний сон! Він з Лілею носиться лісом в пошуках грибів. Як можна з таким ритмом взагалі щось розгледіти, не кажучи вже за гриби, які зазвичай вміло ховаються?! Не зрозуміло, але тим цікавіше. Кохана шаленіє від радості. Вона час від часу обіймає дерева, цілує їхні зелені листочки та слухає багатозначне мовчання землі. Назбиравши гриби, Ліля потягнула його додому готувати суп. Після обіду тепле ліжко покірно прийняло божевільних. На вулиці почалася буря, від якої здавалося, що й без того тепла ковдра стала ще теплішою. Чудово!
Сон був дуже реалістичним, тому Павло, як тільки прокинувся, вкотре почав будити мертву дружину. Знову гірке розчарування вхопило чоловіка за горло і не давало крику вирватись на волю. Всередині стало порожньо. Навіщо тепер йому життя без весни, навіщо тепер темна ніч, яка ніколи не перетече в день? Дякувати Богу до Павла навідався Михайло. Він дізнався, що Ліля померла від лікаря, якого випадково зустрів, коли той виходив з будинку. Чоловік, який завжди був для Лілі вірним другом, підійшов впритул до колишнього егоїста і вставився йому в очі.
- Знаєш про що мріяла твоя дружина, познайомившись з тобою.
- Як і кожна жінка про ласку, дотики, поцілунки.
- Вона мріяла, щоб ти нарешті озирнувся навкруги і полюбив життя! Не позбавляй її впевненості, що деякі зміни непорушні. Тоді на небі їй буде легко і просто!
- Зрозуміло, - відповів Павло. Його очі наповнились слізьми і крик знову затріпотів своїми крильми, прагнучи вирватись на волю. Та цього разу його стримував не розпач, а потреба жити всупереч усьому, жити заради життя!
- Я так само як і ти зараз схильний до страждань і необдуманих вчинків, та мене зупиняють очі Лілі. Їй з дитинства хотілося бути для людей радісно, веселою, справжньою, дарувати лише щастя і зараз хочеться. Вона не людина – вона диво! Так давай і ми станемо для неї дивом. – сказав Михайло і відразу пішов.
Павло на другий день вийшов на вулицю і відчув як його переповнює втрачена гармонія. Ліля жила почуттями - розум ніколи не брав над ними верх! Вона була яскравим спалахом, який врятував його нікчемне життя, хоча ні, ілюзію життя. Небо сьогодні було незбагненно глибоким та чистим. Хотілося хоча б трохи наблизитись до його неповторної досконалості. Павло підняв руки вверх і відчув дотик Лілиних пальчиків.
- Вона й на небо вплинула, - подумав він.
Раптом чоловік побачив на одній із хмарин жіночу фігуру, яка сяйвом і мерехтінням нагадувала зірку. Павло помахав їй рукою, і небо спалахнуло червоним кольором неземного кохання і пристрасті! Звичайно то була Ліля. Хто ще здатен на подібне? Так добре Павлові ще ніколи не було. Через деякий час пішов дощ. Закоханий у небесну зірку широко посміхнувся дивлячись їй прямісінько в очі.
- Ти варта безлічі поцілунків. Не турбуйся вони будуть, щойно я покину землю. Небо стане нашим спільним притулком! А зараз я буду жити, чуєш?! Жити!!! Яке просте слово, а стільки різних відтінків в ньому намішано. Людина не повинна жертвувати собою заради будь-чого і позбавляти себе їх! Знай, що ти не просто залишилась в моїй пам’яті, ти заполонила мене. Тепер ніхто й ніколи не зможе переконати мене в тому, що дрібниці неважливі, - тихенько сказав Павло голосні слова, в яких зосередилося все багатство його переродженої душі.
ID:
611227
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.10.2015 15:10:58
© дата внесення змiн: 04.10.2015 15:10:58
автор: Вікторія Сінкевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
