|
Осінь вривається в місто раптово, зранку. Повітря починає пахнути розставанням. Щем у серці не відступає, постійно поколюючи гострою скіпкою душу. Сонце дивиться якось печально і втомлено, і в кожному подуві вітру снують шепоти згасаючого літа. Ці кілька перших днів осені – найтаємничіша пора, передчуття перемін, час невимовної тривоги і внутрішнього тремтіння, наче перед далекою дорогою. Наче дерева зібралися в похід, але щось їх тримає на місці, щось не відпускає... Ці перші дні, незрівнянні перші дні осені...
І навіть обличчя друзів якось загострюються, і очі дивляться трохи сторожко. І навіть сигаретний дим по-осінньому терпкий. І хочеться підсвідомо рухатись, кудись йти, і бути на самоті із собою. В ці дні навіть дихається легше і швидше, і щастя стає майже усвідомленим, матеріальним, набирає чітких рис, яскравіє, і не полишає відчуття, що воно завжди поруч, торкається плеча і куйовдить волосся, але може в будь-яку мить розтанути там, де завертає за ріг будинку старенький осінній трамвай. В твого тіла постійно підвищена температура.
Але чомусь в ці дні особливо хочеться напитись. Не зовсім, а так, щоб трохи пригамувати якийсь незрозумілий страх, що виповз з розщілини в бруківці. Кожний ковток коньяку химерно впливає на тебе: реальність і перший осінній холод поступово відступають, натомість з’являються стишені звуки музики, думки кружляють уповільнено, і запахи кави і осені народжують дивні слова. Печальна чарівна брюнетка за дальнім столиком посміхається якось в себе, випускаючи тонкі кільця диму, і з кожним ковтком твоє щастя наближається майже впритул. Щастя з присмаком смутку, нерозпізнана радість зажури, солодка втома. Обриси осіннього міста пливуть, наче повільно рушає потяг, і так грайливо зблискує вогник запальнички в руках брюнетки. Почуття змішалися, тіло налилося приємною важкістю. Хочеться сидіти тут вічно, втягувати запахи осені, дихати надією. Суєта і шум відходять в найдальший кут, залишаються спокій і рівновага. Хоча десь там, всередині, ще кружляє думка про скороминущість вічності, про те, що потяг зупинився на цій станції ненадовго. Перший день осені бовтається жовтком у величезній склянці духмяного коньяку, він тягнеться повільно, ніби спеціально для того, щоби ти запам’ятав його якнайдовше. Він всотується в тебе разом з п’янким напоєм, живе в тобі, звучить нескінченним журливим блюзом. Щастя поруч, поруч... Воно ніколи не полишало тебе, лише засинало іноді, аби прокинутись в перший день осені.
Навіть ноги відмовляються іти рівно. Осінь кружляє довкола на жовтих конях, кличе тебе дзвінкими дитячими голосами, і птахи розмовляють стривожено, якось прощально і водночас радісно. Вітер жвавий і молодий, здається, він навіть щось вишіптує тобі біля скронь, торкається довірливо, і співає, співає... Люди якісь сумно-величаві, жінки розхристані, чоловіки говорять голосніше, ніж завжди. Звуки стають глибшими і тоншими. І наче попіл довкола кружляє. Ти ідеш, ідеш вулицями осені, вулицями дощу і срібла, ідеш містом втрачених надій і розгублених почуттів. Найчарівніша пора, найостанніша. І так хочеться напитися, напитися з радості, бо її вже ніколи не буде... такої.
Попереду буде ще містичний листопад, похмурий у цих краях грудень, оманливий і плаксивий січень, суворий лютий, злісний березень – довгі сірі місяці безнадії та химерного життя. Що буде потім – невідомо, може, весна, може, щастя, може, смерть. Ти настільки призвичаївся любити це життя, що вже нічого не очікуєш, лише тихого поклику душі: “ось”. І кожного разу, як заплющуєш очі, з’являється тремтливий образ, який асоціюється виключно зі щастям. І найтрагічніше те, що це вже тільки образ, а відкривши очі, бачиш вітер, який шкребеться по сірому асфальту. Від цього кидає в піт, нудить, а під горло підступно накочують сльози. Все навкруги пливе і розповзається, і наче земля дрижить.
І головне, що має відбутися щось, ти відчуваєш зміни кожною клітиною свого єства, і це “щось” обов’язково повинно принести тобі довгоочікуване щастя. Але ти знаєш вже з досвіду - те, що може здаватися щастям на перший погляд, згодом здебільшого виявляється бідою. Такий парадокс життя, але і в цьому є своя незбагненна чарівність, бо якраз в такі моменти ти розумієш непевність всього сущого, оманливість реальності і ефемерність буття земного. Цей досвід допомагає тобі зрозуміти справжність іншого буття, того, яке знаходиться поза твоїм усвідомленням, яке керується не твоїми інстинктами і бажаннями, а вищою силою, провидінням, яке примушує живе бути живим, а мертве – мертвим. І відчуття щастя – не твій особистий душевний екстаз, а дар цієї вищої сили, нагорода, щедрість. І тобі зовсім не дано знати, коли воно нахлине, бо саме таким чином і трапляється щастя – зненацька
ID:
608762
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.09.2015 14:02:05
© дата внесення змiн: 23.09.2015 14:04:51
автор: Валентин Терлецький
Вкажіть причину вашої скарги
|
- не вистачало терпіння...)
