Любив Василь Варвароньку – шельму хорошеньку,
Хоч мав жінку, дітей рідних, - для всіх був добренький.
До Варвари, мов до меду, Василя тягнуло
Бо, як кажуть, люди добрі - при ній усе було.
Та й до неї – як до жінки, ніяких притензій
Тільки хлопів полюбляла проклятая ненза.
І ще гнала самогонку «прекрасна» Варвара
Й частувала нею хлопців – тих, з ким нічку спала.
Но Василька-небораку найбільше любила
Хоч, як не було го довше, впускала Гаврила.
В день получки взяв Василько велику плящину
І подався до Варвасі – у її хатину.
Відкрив двері, привітався і зайшов до ганку.
В хаті стіл вгледів накритий і сусідку Ганку.
«Що гуляєте, Варвасю?» - просопів похмуро.
«Чи ждете мене із Ганков, чи кого другого?!»
Тут замʼялася Варвара, трохи побіліла;
Бо побачила у хвіртці Миколу й Гаврила.
Ці гуляки, напідпитку ішли й реготали,
Як побачили Василька - на подвірʼї стали.
А Василько обернувся, привітався чемно
І сказав до них тихенько, що прийшли даремно.
Тут й почалося все дальше: сварка, бійка, мати…
І Варвара з плітков Ганков вискочили з хати.
Усі билися на купу і волося дерли
Аж збіглися всі сусіди і їх ледь віддерли.
Так й скінчилася любов ця – Василя й Варвасі,
А Василько, собі дальше, зачастив до Касі.
26.12.1989р.
