Сиву долю свою простелю я,
Тихо пам’яттю нею пройдусь,
Смак дитинства ще раз пригублю я,
Де воскреснуть бабуся й дідусь.
Де, мов велетні, строгі тополі
Зеленіли до мене згори,
І стискається серце до болю,
Коли згадую ті явори.
Вже не раз їхнє листя опало
Й відродилось на дереві знов,
Та дитяча незраджена пам’ять
Повертає далеку любов.
Там батьків, молодих ще, портрети,
І маленьке, та рідне село,
Вірних подружок милі секрети,
Перший помах недужим крилом.
Той політ у світи, незнайомі,
Гартував мої крила не раз,
Побувала я в щастя полоні,
Материнства зустрілась пора.
І сьогодні розкована пам’ять
Заставляє усе перебрать,
Полетіти туди над степами,
Де чекає на мене мій брат.
Підв’яжу я літа перевеслом,
У польоті щоб не розгубить,
І мелькатимуть зими і весни,
Та ніщо не завадить любить.
24.01.2015.
Ганна Верес
