Зустрітися з тобою?Лиш скажи.
І я через два дні вже на пероні.
Ми будем знову разом...До завжди...
Лиш сльози вкотре котяться солоні.
Ти мені лілей білих принесеш.
-Згадав?..
-Так.Я повинен...Не забути...
-Ти ще мене колись...
-Знайду...
-Прийдеш?!
Під стукіт колії вже слів не чути.
Хотілося сказати,що твій син
Давно закінчив школу,оженився.
Хотіла ще спитать,чи ти один?
Сказать,що в тебе внук вже народився.
А ти нічого в мене не питав.
Цілісіньке життя про зраду думав.
Я зрадила...З тобою...Ти не знав...
Ти щось собі такезне сам придумав!
Ти не повірив.Я не дорослА
Ще до такого,щоб тебе вмовляти.
Такого пошукати ще осла,
Щоб так...Його хотілось...Обнімати...
-Чекай!Тебе чекає вже онук!
Гарнюсінький...Чорненькі оченята...
Ти не відчув малюсіньких ще рук,
Що обнімають наче Янголята?..
Зустрілись дві самотності...Перон
Набрав собі у жменьку сліз до неба...
Вона жбурнула новий телефон,
Щоб стерти всі сліди...Бо це...Так треба...
хай не гречно, та щиро: вміємо ми в життя грати та в любов з гонором. і вміємо зламати те, що на раз, бува, доля відміряє.
ото голос гіркоти та печалі тут слухав...
А чи треба? 
