Царство твоє земне, Еврідіко!
Очі не опускай.
Ти імена пам'ятаєш?
Кожне із них пам'ятаєш?
Моє лиш не називай.
Царство твоє піднебесне —
яка зла іронія слова!
До смерті була я готова,
а стрілами стрінули весни
Життя.
Ох, як полилося по веслах!
Ох, як заливало у скроні!
І твОї холодні долоні
ховають мої почуття.
Царство заходу, Еврідіко!
Звідки взялися ті ріки?
Лишень не розплющуй повіки
і в очі його не дивись...
Яка нетерпима утіха
і мить ефімерної долі:
сама так просилась на волю,
а волі замало тобі.
От і лови мене, Еврідіко!
Із царства покірного неба
сп'янілу і ледве живу,
бо я лиш до тебе молю
і світ кляну теж лиш до тебе,
до тебе, тікаючи, зву.
І все ж, так тяжіють повіки —
за ранком їх смуток мине.
Пробач мене, царство земне -
Царство твоє, Еврідіко!
