Хм...чому я не взяв її номеру? Ідіот, що тут ще скажеш. Затупив конкретно, якби сказав Макс. Може ще раз зустрінемося?
Чому він не взяв мій номер? Знаю лиш ім'я. Ден. І зелений батнік. Зато якщо ми зустрінемось ще раз, то це вже буде не просто так, значить є щось більше.
Тиждень доходив до свого логічного закінчення. П'ятниця нарешті. Всі роз'їжджались по домам, а Віра як завжди лишалась сама. Та це їй було в радість. Спокій та тиша, от що було їй потрібно. Ігорь давно не звонив. Цікаво, як він там? Чи все в нього гаразд? У Віри був один, може і дурний, але все ж принцип. Не звонити першій. Чогось їй здавалось, що навязується. І якщо людина хоче, то вона сама це робить, не чекаючи. Особливо, це стосується хлопців. Куди ж ділись всі рицарі? Або ж просто добре виховані? І тут зазвонив телефон, ніби хтось прочитав її думки. Ігор висвітлилось на екрані.
-Привіт, що робиш?
-Привіт, та таке, нічого. В тебе що?
- Одягайся, йдем пройдемся.
- Та нууу, я тільки прийшла. Може не сьогодні? - намгалась виправдатись дівчина.
- Ніяких відмазок не приймаю. Зараз буду біля тебе. Маєш добрих пів години, зібратись встигнеш.
- Добре, ходи. - здалась Віра.
Давно не гуляла з ним. І не говорила нормально, відверто, без масок. Може це і хороша ідея. Головне в кінці не напитись. А то всяке буває. Особливо з Ігорем. Поринувши в думки і музику, дівчина не почула як звонив телефон.
- Ну де ти там? Скільки можна звонити тобі? Я вже думав, ти заснула.
- Буду через хвилину. - і Віра відключилась. Оділа плащ і закрила двері на ключ. Два рази. Чогось було погане передчуття. Коридори гуртожитку, другий поверх, перший, двері надвір і... Ігор обнімає якусь чорноволосу і миленьку дівчину, яка посміхається йому у відповідь.
- Нарешті..і нарешті я вас познайомлю. Це Віка, моя дівчина. Це Віра, моя найкраща подруга. Знайомтесь, тільки не сильно здружуйтесь, а то потім разом будете мене травити. Знаю я вашу жіночу солідарність.
- Я Віка, багато чула про тебе, приємно познайомитись.- посміхаючись, простягнула руку незнайомка.
Та чогось Вірі здалось, що зовсім не приємно. Відчула себе зайвою. Дівчина, його дівчина. А я друг. Це лунало в її голові ще хвилин 5.
- Ну що, дівчата, пішли? Погуляєм? - підморгував Ігор.
- Пішли. - відповіла Віра. Та в цей момент їй просто хотілось обернутись, пройти шість поверхів назад, відкрити двері кімнати і закрити їх на ключ з іншої сторони.
Розповідь, як вони познайомились, як перший раз поцілувались, як гуляли цілу ніч, як вони робили це, те і т.д. і т.п. Ігор взагалі на себе не схожий. З одної сторони він, а з іншої ні. Ні, Віра розуміла, що колись таке станеться, але саме тепер, коли їхні стосунки пішли на поправку. Та що поробиш, приходиться посміхатись і радіти за нього.
- Слухай, може тебе провести до гуртожитку? Вже темно. - намагався вмовити Віру Ігор.
- Ні, ти що? Я сама знаю дорогу, не маленька. А ти проведу Віку, вам варто побути разом. - відмовлялась вона. Дівчина не витримала б ще хоча б 10 хвилин поруч з ними, такими ніби щасливими.
- Дивись мені, як прийдеш, даш знати.
- Добре, мамо. - і Віра пішла від них в іншу сторону. Віка їй ще там кричала щось, та дівчина не оберталась. Хватило з неї на сьогодні знайомства. Хоч би це перетравити. В низу живота щось нило. В голові все йшло обертом. І вона ніяк не могла зрозуміти, що таке сталось. В неї все пливе перед очима, темніє. І наступне, що вона бачить, це обличчя Дена. Спочатку здалось це сном. Та потім вона прийшла в себе і чітко побачила його риси обличчя, вони були ідеальними. Він тримав її на руках. А Макс бігав навколо і намагався допомогти.
- Віро, Віро! Ну, давай, опритомній.
- Що сталось? - налякано спитала дівчина.
- Ти йшла хитаючись і просто впала. Капец. Це так страшно виглядало. Добре, що ми йшли мимо. - з поспіхом пояснював Макс.
- Це добре, це дуже добре... - повторювала Віра.
- Все, опусти мене, тобі напевно важко. - засоромилась дівчина.
- Та ти як пір'їнка, зовсім не важко. Та й ми налякались за тебе. Чи ти не забила собі чогось. - посміхнувся Ден.
- Та ні, здається все гаразд. Дякую, ви вже другий раз мене рятуєте.
- Таа, але ти даш нам свій номер, а то наступного разу ми можем і не бути поруч. - підмигнув Ден. Цього разу він не натупить.
- Ого, аж так. Ну добре. Якщо зберусь втратити свідомість, то наберу вас. - жартувала Віра.
- А тепер пішли, проведем тебе. Це вже як традиція.Але йти будеш своїми ногами. Бо я вже не такий і сильний. - підмахав Ден.
- То ти натякаєш, що я вже не така і пір'їнка? - усміхалась у відповідь Віра.
- Та ні, ти що? Як ти могла таке подумати? Ти легше.
От і зустрілись. Ніхто в цьому і не сумнівався. Головне не загубитись.
ID:
569914
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.03.2015 01:10:14
© дата внесення змiн: 22.01.2016 23:34:19
автор: Finding Myself
Вкажіть причину вашої скарги
|
