Одвічний діалог, або Розмова, якої ніколи не станеться
Ardua molimur, sed nulla,
nisi ardua, virtus.
Ovidius
(Ми боремося з труднощами,але
без труднощів не було б доблесті.
Овідій)
Вони зустрілися. Та це було не муркотливо-французьке rendez-vous, а навіть ані краплі не романтичне латинсько-мертве absurdus. Так, це слово не найкраще характеризує побачення, але ж маємо те, що маємо…
Вони зустрілися. Це сталося грозової і темної горобиної ночі, коли високе полудневе сонце намагалося висушити повноводні й вируючі калюжі, на поверхні яких від кожної краплини рвалося на дрібні шматки віддзеркалення повного й блідого місяця, що пропливав у чистому й захмареному небі, оточений ореолом кривавої веселки. Їхні найрізніші у світі постаті зійшлися спиною до спини у центрі старого новозбудованого парку. Навколо - безлюддя, гамір і шалена тиснява, яку щораз легким бігом перетинає сухий і тріскотливий кущ перекотиполя… Світ з’їхав з глузду, а вони… вони заговорили:
- І все ж таки ти тут…
- Як бачиш, як і ти.
- Не бачу, бо…
- Знаю, знаю!.. «Спина до спини, а очі у світ…» Не треба пояснювати.
- Про що піде мова?
- Як завжди, - про нас. Інших тем для розмов ми не маємо.
- Про що спитати?
- А про що відповісти?
- Люди кажуть, неввічливо відповідати питанням на питання…
- Люди!.. Ввічливість! Які приземлені поняття! Хто їх вигадав?!
- Ми, - і мовчання у відповідь.
- …
- То я спитаю?
- Спробуй…
- Навіщо ця ніч і гроза?
- Щоб день був ясний і чистий.
- А для чого хвороби?
- Вони запобігають знеціненню здоров’я.
- І смерть потрібна?
- Так. Життю на противагу.
- А горе?
- Перед радістю бар’єр.
- Війна для чого?! Я не можу зрозуміти!
- Для того, щоб здобути перемогу. Ніщо не виникає без причини, які і спричиняєм ми з тобою.
- Без цього якось можна? Щоб простіше?
- Без мене чи без тебе? Кого не пошкодуєш?
- Не можу, адже ми…
- Рідня, я знаю…
- Хочу побачити тебе.
- І я.
- Не можна.
- Так, ти все прекрасно знаєш. Не лишай їх без нагляду і не давай підказок, як би не хотілось. Нехай обирають самі.
- А хоч і підкажу. Ти ж все заплутаєш ще гірше… Я ще спитаю?
- Що ж, давай. Востаннє.
- Навіщо я?
- Щоб бути і мені.
- Так просто?
- O sancta simplisitas!
- Ну то прощай!
- До завтра!
- Як завжди!
- Атож!
Вони зустрілись якийсь час тому і розійшлись, не повернувшись очі в очі. Усе вернулось на круги свої і світ сховав безглуздя на видноті.
