Потічок долиною там протікає,
Під вербами нишком потроху дрімає,
На двох берегах лежить хутір Набоків,
Минуло йому вже чотириста років.
В садочках вишневих біліють хатини,
Городи впираються в берег й калини,
Попереду хат – квітники аж до тину,
Де півні співають в обідню годину.
Навколо хатин скрізь шпориш, ця травинка
Лиш там не росте, де втопталась стежинка,
Колись пам’ятаю в тинах перелази,
Яких я не бачив від тоді ні разу.
Обійстя селянські ось так виглядають,
Хоча ще сараї та погреби мають,
На хуторі цім козаки проживали,
Кріпацтва, звичайно, ніколи не знали.
Набок, козарлюга, колись тут спинився
Й в долині розлогій на вік оселився,
Тому і казали – Набоків це хутір,
Він згодом розрісся, селом став по суті.
Царі умирали, летіли століття,
Обійстя селян, заповідане дітям
Отим козаком, залишалось незмінним
Й було оберегом єдиним надійним.
Земля і худоба, та птиця годує
Усіх, хто живе у селі та працює,
Було так завжди і так буде надалі,
Ми всі виростали на хлібі та салі.
Пригадую нині дитинство частіше,
Ніж це відбувалось зі мною раніше,
До чого ця туга за тим, що минуло,
Чому моя пам'ять про це не забула.
Ми всі із дитинства, там наше коріння,
Тож пам'ять тримає усе до успіня,
Ми знаємо, браття, ніщо не вернеться,
Та наша надія ніяк не здається.
Все рідне з дитинства повільно зникає,
Можливо й потічка вже нині немає
І хутір не так як колись виглядає,
Та очі від того сльоза випікає.
24.01.09.
ID:
559569
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 14.02.2015 06:10:22
© дата внесення змiн: 14.02.2015 06:10:22
автор: Георгій Грищенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
