Ще рихлий пригірок землі,
Ще сильний біль і свіжі рани,
Іще вигонити зарано
З душі печалі взагалі.
Розмиті долі береги,
Де звідусіль прислуга скрути
Байдуже вприскує отруту
У серце з хресної хуги.
Горлянку мертво спазм здушив –
Не можеш вимовити й слова…
Оце й дарується обнова
Тобі остання світом див.
І замітає зранку сніг
Грудки промерзлі зверху з глини -
І ти у ролі сиротини
На розгалуженні доріг.
Нудьгою сповнені вітри
Заскиглять голосом малечі,
Здійняти прагнуть , впершись в плечі,
Вінки строкаті догори.
Не вірить глузд своїм очам :
Ось я й прийшов , невільник честі,
Щоб на розп*ятім перехресті
Твоїм вклонитися слідам.
Пішла за обрій , в небуття,
Навік пішла за інше дбати
Велична Жінка , добра Мати.
Та , що дала тобі життя!
