- Що тобі ще розповісти? Можливо, про наболіле, про гірке?
Ми ж неначе два моралісти. Не хочеш присісти?
І ще чаю із каркаде?
- Вибач, не знаю що й відповісти. Я так боявся у багнюку сісти.
Мені так кортіло твоїх рук холодних, гідних діамантів благородних.
Подалі від нудних і естрадних. Туди ,де немає підвладних.
З тобою осяжне неосяжне. З тобою незалежне безмежне.
Колись тут усе було занадто терпке. Чорний чай без цукру і твої очі.
Ми завжди тонули. Болото , знаєш, таке хитке.
А з думок не йшов твій образ ніжний, жіночий.
Я був дурний, і життя остогидло: станціями, вокзалами, білетами.
Потім враз усе зблідло. Я й подумав - "Це підло".
І не хотів розкидатись сонетами...
