Це я постарію, а ти будеш жити,
Ти будеш цвісти, тебе будуть любити,
Я ж своє відлюблю, і відзахищаю...
Поки сили ще є - я тебе обіймаю.
"Не умри" - говорю я їй стиха.
А бувало тут різне... І щастя, і лихо,
І вона все живе, вона не умирає.
Але що буде далі? Ніхто і не знає.
Чисте небо у мене над головою,
Усміхаються люди своїм героям,
Та недавно тут небо, земля і вода -
Все було вкрите кров'ю. Була тут біда.
Я пишу і не знаю - чи так воно буде,
Чи за рік, чи за скільки щастя добудуть?
Ну а може ми в темряву з вами впад́емо?..
Усміхнувся солдат... "Ми не підведемо!".
І тому Україну не вийде убити -
Бо я постарію, а вона буде жити.
Вона буде цвісти, буде лиш молодіти -
Радість їй принесуть нові уже діти.
Ми своє відживемо, відборем́ося.
Нас забудуть... А може, ми збережем́ося?
Як складеться та доля? Ніхто і не знає.
Діти нас заміняють, коли ми умираєм.
Коли знати, що буде, хоч трохи, хоч мало,
Ми могли б підказати, щоб краще їм стало,
Щоб жилося у мирі, щоб не бачить війни...
Та хоча б взагалі щоби ж́или вони!
Зараз все у руках у кожного з нас,
Для дітей ми неначе потужний каркас -
Якщо ми впадемо, далі буде лиш тьма...
Та життя й без війни - боротьба лиш сама!
Сашко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Не знаю, чому, але мені здається іноді, що мені ще занадто рано писати вірші з такою тематикою... Я ще молодий, я ще дуже молодий, але що ж робити, коли мені пишеться саме таке?
Сашко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за вашу увагу Але я мав на увазі, що життя - усе одно боротьба, навіть коли боротися доводиться справді
Так що цей вірш, нажаль, ще більш сумний за усі інші, що були до цього...
