Вітра подихом війнуло, вітра подихом.
Мов крилом змахнула осінь- срібним посохом.
Залишився вечір вкупі з горобиною,
Та із піснею - тугою невловимою.
Огортав її, мов суджену, у сутінки,
цілував їй ніжно-ніжно віти- рученьки.
Червоніла горобина , соромилася,
врешті-решт до нього серцем прихилилася.
На біду свою і горе прихилилася.
Де ж палке кохання вечора поділося?
Залишив її вночі і зник із піснею,
невловимою й до болі в серці, різною.
