Ось вже стукаю їй у двері. У одній руці кава, у іншій дрижить моє серце. Двері відчиняються від протягу – не зачинено. Він сам затягує мене у її темну кімнату. Відчинене вікно. За ним шелестить липа. На вулиці запалився ліхтар. Темряву пробило відблиском світла від вікна. Тепер тут я, вона і запах міцної кави. Я дивлюся, крізь прорізані лінзи думок на неї. На ту, котра спить у своєму маленькому ліжку. На ній рожеве плаття. Вона чекала мене? Чи щойно повернулася звідкись? Притихлі віки, трохи спухлі від спеки вуста. Пасмо волосся спадає до її носа, заважаючи спати. Я присідаю у її ліжко, тихо, наче привид, і закладаю те пасмо на її щоку. Дотик до її теплої шкіри змушує руку труситись. Вона починає рухатися. Я мимовільно затримав дихання, чекаючи, що вона робитиме. Перевернулась на інший бік, але не прокинулась. Відлинуло від грудей. Щоб вона сказала, аби побачила мене о другій ночі у своєму ліжку? Навіть сидячого – то не грає ролі. Я так хотів побачити її кімнату, але зараз, коли маю таку можливість, усе, що мені потрібно – це не відвертати від неї погляду. І я не відвертаю. Чи можна бачити усе й одразу? На певно можна, я бачу. Кожна деталь її, кожен вигин тіла, кожна зморшка від посмішки – нічого, рішуче нічого не тікає від мого погляду. Я щось втрачаю, будучи з нею отак. Щось у мені. Щось, що у повітрі. Щось, що у кожній чашці кави зранку. Щось, про що знає кожен, але не може сказати. І я не можу. Бо я один з багатьох. Що ти робиш, коли я не поряд? Кого цілує? Про що розмовляєш? Навіщо… Усі питання я ставлю їй своїми думками, але своїм мовчанням вона ставить табу на всі мої думки. Не відриваючи навіть щоки від своєї подушки. Що я тут роблю? Я питаю, але все швидше плине година за годиною. Вічність, вона, чорт забирай, така коротка. Іноді навіть її не вистачає. Вже захолола кава. Потрібно йти. Я встаю із її ліжка. У ніс дав запах тієї чарівної липи, що за вікном її квітне. Вона напевно не любить липи. Я тих зачиняю двері. Так, щоб її не збудити. Чую, що вона знову перевернулась. Проходжу пустою кухнею, у вікна кухні зазирає світанок. Я залишаю каву у неї на столі. Залишаю і йду. Може кави буде замало, треба ще щось? Хіба що там не тільки кава…
ID:
500894
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.05.2014 01:37:09
© дата внесення змiн: 24.05.2014 01:37:09
автор: IseeU
Вкажіть причину вашої скарги
|
