Дивно відчувати як тверді сльози душать,
Не хочу помічати те як розриває душу.
Чи то вогонь, чи льоду гострі межі?
Я тону і горю у роздумів мережі.
Не вірити в життя, не вірити даремно в казку.
Я звикла віддавати, а не приймати ласку.
Мене в брехні втопили, наче у болоті,
Лице бліде... погаслі очі і пересохло в роті.
Що кров по венах, що затерпле, в каменюку, серце…
Це все вже об’єдналось і видає лиш стуку гігагерци.
Я з сил усіх кричу щодень… щоніч… що подих…
Я з вигляду мовчу, лиш мімікою викликаю подив.
Так боляче, коли вмирають мрії.
І розумієш, що на їх життя немає жодної надії…
Чому так хочу вірити у те, чого давно уже немає?
Чому так хочу бути впевнена, що вічне не вмирає?
10.02.2014
