Ти досі віриш у пітьму – таких багато,
Ховаєш пам'ять за металевими дверима,
Дозволь я зазирну в душі кімнату,
Осяю світлом зрозуміле і незриме…
У темряві я промінцем ковзну по стінах,
Звичайних цегляних і посірілих
Здивуюся: усе житло в світлинах
У рамах дивних: трохи чорних, трохи білих.
Попід вікном помічу плетений стілець,
На столику скляному стигне кава,
У попільничці – залишки сердець,
А на підлозі ковдра споминів шершава.
І попід стелею метелики-нічниці,
То все слова несказані – я розумію,
Ти тут як у раю чи у в’язниці?
Плекаєш сум чи ти плетеш надію?
Та відповідь вже зовсім не важлива,
Сподобався твій світ, дозволь лишитись,
Ховатимемось тут в осінню зливу
І згодом я навчу тебе світитись…
Ховатимемось тут в осінню зливу
І згодом я навчу тебе світитись…- яке чудове закінчення! І цим все сказано. Дуже важливо знайти в житті того, хто навчить світитися.
Лія Ладижинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за розуміння)) Справді, знайти людину, яка б хотіла віддавати своє світло і тепло дуже важливо. Рада Вас зустріти тут
Та відповідь вже зовсім не важлива,
Сподобався твій світ, дозволь лишитись, Ховатимемось тут в осінню зливу
І згодом я навчу тебе світитись…
трішки самовпевнене , але таке обнадійливе зізнаньня
Лія Ладижинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А що залишається? Вірити, що своїм коханням врятуєш небайдужу собі людину... Оце й усе)) Дякую, що завітали на гостину
Прекрасно. Чарівно. Витончено. Переконливо. як один з багатьох застережу: сум і надія - поруч у кутку. сплять тихо у обіймах мого жалю. І я боюся - твоє світло загублю в потемках нездоланної печалі.
Лія Ладижинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую. Ваше продовження - просто відповідь головного героя