Ти досі віриш у пітьму – таких багато,
Ховаєш пам'ять за металевими дверима,
Дозволь я зазирну в душі кімнату,
Осяю світлом зрозуміле і незриме…
У темряві я промінцем ковзну по стінах,
Звичайних цегляних і посірілих
Здивуюся: усе житло в світлинах
У рамах дивних: трохи чорних, трохи білих.
Попід вікном помічу плетений стілець,
На столику скляному стигне кава,
У попільничці – залишки сердець,
А на підлозі ковдра споминів шершава.
І попід стелею метелики-нічниці,
То все слова несказані – я розумію,
Ти тут як у раю чи у в’язниці?
Плекаєш сум чи ти плетеш надію?
Та відповідь вже зовсім не важлива,
Сподобався твій світ, дозволь лишитись,
Ховатимемось тут в осінню зливу
І згодом я навчу тебе світитись…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459442
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.11.2013
автор: Лія Ладижинська