За прочиненим вікном зашарудів дощ. Важкі краплини застукотіли по обшивці підвіконня... А здавалося, що по серцю. Гірко плакали хмари, віддаючи вологу спраглій землі. Як же їй хотілося заплакати так само гірко, щоб її крики, наче розкати грому пронизували небо. Але не можна... Не можна дозволяти собі хвилинні слабкості. Вона повинна терпіти, тому все що їй лишається – це дивитись на те як плаче осінній дощ. Сірі сліди на склі залишають по собі маленькі краплинки. Але скоро їх передсмертна агонія скінчиться, і скінчиться дощ... А біль залишиться. Нічого, вона звикла його приховувати, і ось скінчився плач неба...
Листя, тільки-но вимите, раділо яскравому світлові дня. А вона сумно посміхаючись пішла на зустріч своїй долі...
