П(р)оминання усіх розтрачених миттєвостей –
Це відрізки зросту проявів наших,
ПсевдоБогом забутих, душ.
Ти – людина – ріка –
Пульсування джерел з червневої водноти –
Осінь моїх печалей та весна мого –
Ніколи не тліючого - горя,
Що й не загасне.
Цей вічний вогонь зоріє направду
З тих пір, коли небо впало.
І, хоч як ти його не підіймав згодом,
Уламки втрапляли в очі,
Які відтепер вдаряють чистотою
Небесних пагорбів
Та дарують на(д)сильну
Правду.
Ти океан.
Я надто прагну,
Наполовину хочу,
Щоб природа говорила
Про тебе лише мені,
І, хоч як не сипали на обличчя попіл,
Як не стинали уявні голови,
Та все ж найдорожче існує навіть на
Емоційно – блідому дні.