Всі ті слова, що ти колись казала,
давним-давно забулись вже всіма.
Та ти тоді ще навіть і не знала,
Що втіхи у простих людей нема.
Ти щастя знов і знов шукала
У буденних і простих речах.
Ти друзям вірила й благала,
Щоб все завжди було в твоїх руках.
Ти жила з дня у день, із мрії в мрію
І вірила в щасливе майбуття,
Нір азу ще не втратила надію,
Але так хотіла чужого співчуття.
Ну що ж, воно тепер не знадобиться.
Ти знов сама, нічого вже не потрібно.
У своїх думках так легко загубиться,
Що потім вже не знаєш, як вчинити вірно.
Ти хочеш, щоб все було як і колись?
Ти справді хочеш те все назад?
Воно вже зайве, схаменись!
І не слухай чужих дурних порад.
Не раз ще заглядатимуть до тебе в душу,
І серця осколки не раз ще розіб’ють.
Ти скажеш так тихенько «мушу»…
І всі думки відразу ж відійдуть.
Ти знов собою станеш, будеш тільки ти,
І вже ніхто й ніколи тобі не помішає,
Ти зможеш гордо голову нести,
Бо людина може все, чого бажає.
