Чому ви так завзято брехали?
Чому ховали щирі сльози?
Ви ж кохали, кохали, кохали….
Зневажаючи біль і грози!
Ви ж кохали, колись, сильно…
Молилися Богу за щастя.
Посміхалися прихильно
Ловлячи світло за зап’ястя.
Ви ж кохали… Всі ми люди!
А ви кохали, мабуть, сильніше.
Метелики рвали вам груди,
Думки ставали веселіше.
А потім все обірвалось…
Раптово зупинилось серце,
Що і мертве жити старалось
Розбите як в бурі суденце…
Ви останній раз посміхнулись
І залила душу чорна гіркота.
Ви в собі навіки замкнулись
Люблячи лише свого кота.
Ви відкрийтеся, шановні!
Ми лиш один раз живем!
Пориньте у пригоди любовні
І не ріжте самі себе ножем!