ЩАСТЯ БАГАТО НЕ БУВАЄ
«Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете,
стукайте і відчинять вам;
бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить,
а хто стукає відчинять йому.»
(Матв.7:7,8).
Богослужіння у храмі закінчилось, але Евеліна Андріївна, як завжди у неділю не поспішала додому. Їй подобалося ще помолитися за родичів, знайомих, вдихаючи запах ладану, який відчувався в повітрі. І лише потім повертатися до своєї оселі. Вона ладна була залишитися тут назавжди, бо, хто в отій оселі чекає на неї. За сімнадцять років звикла до самотності, не раз згадувала свого Миколу, з яким прожила тридцять дев’ять років. Господь не послав їм діток, тож доводилося доживати віку самій. Але жінка цим не переймалася, бо знала: з нею постійно Бог, родичі, які хоч не часто, та все-таки навідуються до неї. А ще сусіди.
Того дня Евеліна, відразу ж, як прийшла на службу звернула увагу на схвильоване подружжя, що стояло біля амвону, і ні на хвилину не переставало молитися. Вони навіть боялися підняти свої голови, наче перед собою могли побачити Бога. Ворушилися тільки їхні вуста. Дивлячись на них, Евеліна мимоволі пригадала Анну, зі Старого Завіту, що так само, стоячи колись у храмі, скорботна духом, складала обітницю Богу. Вона говорила не вустами, а серцем: «тільки губи її ворушилися» - голос не був чутий . Але Господь чув слова. Лише Іллія - священик не зрозумів її переживань, сказав, що вона забагато випила вина .
Молоде подружжя ніхто не докоряв. Бо багато хто приходячи у храм, ось так зосереджено, щось просили у Бога. Й здавалося, що їхнє тіло залишалося на землі, а душа, разом зі словами молитви, линула до Святого Божого Престолу. Незнайомі люди коли служба закінчилася, залишилися разом біля дверей храму, наче чекали на когось.
«Мабуть приїжджі», - подумала про себе, та коли дізналась, що вони чекають саме на неї, зраділа.
- Ви мабуть мої нові родичі? - поцікавилась, усміхнувшись.
- Ми всі родичі в Ісусі Христі, - в задумі сказав чоловік. - Ми дуже хочемо поговорити з
вами.
- Я не проти. В мене досить вільного часу, - погодилась Евеліна.
Пройшовши кілька метрів від подвір’я храму, в мовчані, чоловік першим знову наважився
заговорити. - Мене звуть Петро, а це - показав на жінку, яка йшла поруч, - моя дружина Лія. Розумієте, - ховаючи очі продовжив, - ми ніколи не зверталися з власними проханнями до незнайомих нам людей. Але ви чомусь видалися тією жінкою яка може нам допомогти. - Перевів дихання Петро подивився на Лію. - Ми одружені понад вісім років. Наші друзі, ровесники, - мають діти, а от ми… - він не докінчив своєї фрази, видихнув її залишок з болем. - Відколи одружилися - живемо згідно заповідей Бога, любимо Бога, славимо і величаємо Його у молитвах, піснях, ходимо завжди на Богослужіння, навіть благодійництвом займаємось. Ми любимо дітей, хочемо їх мати, а Він їх нам не посилає.
- У мене також немає дітей, - спокійно відповіла жінка, - та я не впадаю у відчай. Не
впадайте і ви.
Петро замовк. Від почутого розплакалась Лія. Повернувшись, хотіла піти назад, але тримаючись за руку чоловіка, зупинилась.
- Пробачте, я образила вас, - розгубилась Евеліна. Залившись рум’янцем, подумки почала
картати себе. - «Господи, треба було ж таке мовити таке. А якби це були мої діти?» - Пробачте, - підійшовши, по-материнськи, обійняла Лію. - Ходім до мене, я напою вас чаєм і, можливо щось пораджу.
Подружжя погодилось. За смачним чаєм з меліси і медом, й рівною течією розмови, повідали про своє сирітське життя в інтернаті, як у ньому сподобались один одному, мріяли одружитися і з часом одружилися; навчалися разом на вчителів, а потім протягом року працювали в одній школі…
- Без синочка чи донечки, не уявляємо свого майбутнього, - не відпускаючи руку Петра,
повела далі розмову Лія.
- Розумію вас, - погоджено закивала головою Евеліна, - але я не небесний слуга, а - всього
лиш людина. Моя вам ось порада: не хвилюйтеся, продовжуйте надіятись і любити Бога, вірити в Нього, молитися Йому. А ще - робити добро ближнім.
- А ви … ви можете за нас молитися? - тріпочучи вустами, невпевнено спитав Петро.
- Я молитимуся за вас з ранку до вечора. Обіцяю, - запевнила Евеліна. - Можливо з часом
ви станете моїми дітьми.
- Ви не уявляєте, як би нам цього хотілося, - усміхаючись і обіймаючи, сказала Лія під час
прощання. На її очах бриніли сльози, в яких усміхалося сонце.
… А в настої кольорів жила розмірено тонка мінливість світу, цвіла й неодцвітала глибока синя вись. І десь, у полі чувся передзвін дитячих голосів, легкокрилих, що високо підіймалися вгору, а потім веселково линули над землею.
Евеліна проводжала молоде подружжя, ніби рідних. Душа і серце боліли за них. День і ніч, як обіцяла, молилася, просила у Бога для них малятко. Вона ні разу не засумнівалася, що небеса не почують її. Хоч з першої зустрічі пролетіло трохи більше п’ять років, жінка мріяла про нову зустріч із молодим подружжям. Шкодувала тільки, що не запитала їхньої адреси. Та доля мала свій дарунок…
Повертаючись додому з ранкового Богослужіння, якось, наприкінці липня, Евеліна здалеку помітила автомобіль біля воріт своєї садиби. Поруч з будинком стояли чоловік із жінкою, тримаючи на руках по дитині.
«Мабуть знову родичі приїхали?!» - зраділа, прискоривши кроки, та біля хвіртки враз зупинилася. Обличчя молодих людей видалися знайомими. - Лія, Петро, - зринуло у пам’яті. - Так, це дійсно вони. А діти?»
- Евеліна Андріївно, - раптово вигукнула Лія, поспішаючи назустріч жінці з дитинчам на
руках. Маленьке янголятко посміхалося. - Ви впізнаєте нас?
- Тепер впізнаю, - зізналась, здавлюючи у собі сльози, які все-одно проступали на очі.
- Ми до вас у гості, а може на зовсім, - продовжила.
Евеліна від щастя згубила слова. Пригорнувши до себе Лію, не стрималась і заплакала.
- Та що ви? - В нас радість, погляньте, - простягнувши на руках дівчинку, мовила молода
мама. - Ваша онучка, а це, - вказуючи на хлопчика, - онук. Він також ваш.
- Онуки?.. Мої?..
- Ваші, мамо, ваші онуки. Саме ви вимолили їх у Бога для нас.
Евеліна Андріївна мовчала. Тримаючи на руках дівчинку, подумки дякувала Богу, Який
відповів на її молитви, і послав молодому подружжю не одного, а двох янголят, а їй онуків.
- Евеліно Андріївно, мамо, якщо можна вас так називати, - почав, але вже не ховав очей, як
першого разу Петро,- після довгих роздумів і планувань, ми вирішили переїхати до вас. Подобається місцевість у якій живете, та й школа в якій збираємось працювати, але… хатини у нас немає, - стишено закінчив. - То ж ми подумали, може ви нас…
- Неодмінно переїжджайте, - вигукнула жінка, - мої діточки. Я давно мріяла про дітей, а
тут… ще й онуки.
Висока радість розпирала груди, душа співала мов ластівка, намагаючись знайти особливі слова любові, ніжності, щастя - щастя, якого ніколи не буває забагато.
ID:
421001
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.04.2013 08:46:16
© дата внесення змiн: 26.04.2013 08:46:16
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
