Я знову залишаю тобі дві монети:
одну - на щастя,
другу - на любов,
і вчусь мовчати - як мовчать поети,
грабую серце,
і з журбою випускаю кров...
Вириваючи із коренем печаль,
і теплими словами жалю,
заліплюю рубці в душі, як чай,
що фарфорОвими приборами мішаю,
сколоючи -
дуже солодко, та гірко,
і стрімко допиваю -
це така бридота,
як танцювати танго на задвірках,
в мороз і холод,
і блаженно "Хто ти?"...
питати у безликого партнера.
Відпускаю,
заломлюючи світло через призму,
твоїх терплячих "дякую" й "пробач",
а нашим почуттям готують тризну,
оту, що стогне попелом невдач,
всіх недомовлень,
і скудих, покращенних "бувай",
які від сорому і зовсім не промовиш,
мов у кафе копійку,
залишатимеш на чай,
на ранок цей,
згубив мене у колисковій.
І наші почуття такі нікчемні,
а знаєш, восени буває тепло,
і навіть, іноді у дощ читать приємно,
так ти обманював мене,
мій чесний принц?
А я тепер боса стою на ганку,
розшорюю на вікнах всі фіранки,
і мовчки підставляю серце сонцю.
Бувай, моє нікчемне літо, і до ранку.
ID:
417111
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 09.04.2013 20:06:57
© дата внесення змiн: 09.04.2013 20:07:21
автор: frolovaviki
Вкажіть причину вашої скарги
|
