А я була замріяна, невпевнена і дика…
Спитав ти: «Що шукаєте?».
«Я? Польові гвоздики…»
Ти розсміявся радісно:
«Не тут треба шукати!
Але я знаю, де ростуть!».
І взявся показати.
І я тобі повірила упевнено і зразу.
Ішли полями-жИтами, перекидались фразами…
Про що? Не пам`ятаю я, хоч згадую щоночі…
Лише усмішка, голос твій та очі, очі, очі…
І квіти. Ні, не рвали ми. Ми гралися з кульбабками,
С-під ніг злітали коники, ганялися за бабками…
А серпень дихав травами, дзвенів, співав під кленами!
І танула невпевненість в очах твоїх зелених…
І розкривалась квіткою душа під диво-трунками,
І ніч була із зорями, з торканнями, з цілунками….
Прокинулась. Привиділось. Ти спиш собі. Світає…
Душа моя спустошена давно вже не літає…
