Стою на краю прірви власної свідомості,
Між розумом і божевіллям,
Твоя любов зникла, набула стану невагомості
А пристрасті вогонь уже вугілля.
І як тепер вчинити,
Заціпеніле від болю серце про спокій мріє
Навіщо ж було ,Боже, дві долі губити?!
Душа розривається, розум не діє...
Тут вже не почуття, не відносини
Керують обома,
А інстинкт самозбереження
Він від мене втікає- а від нього я...
Бігла у небуття,
Втрачала здоровий глузд і поверталася
Не в обійми , в пута потрапляла я,
Де двоє страждали , і де забувалася...
Сяйво ранкового неба сховано в твоїх очах,
А чіткі риси обличчя - бідою кований характер
Раніш не я ховалася- від мене тікав страх,
Тепер на серці зруйнований реактор.
І як , як тепер бути?
Істерика набуває маніакального масштабу
Хоч каже розум- "забути",
любов дихає незважаючи на табу.
