Усе частіше хочеться йти вулицями і не помічати як біля мене руйнуються чиїсь ілюзії. Зникло елементарне бажання вдивлятися в обличчя випадкових перехожих, їх змарнілі очі та удавані посмішки перестали цікавити мене, тепер все більше дивлюсь на збочені архітектурні витвори мистецтва рідної провінції, в яких чітко вбачаю огиду до прекрасного. Іноді бачу як з неба нескінченним потоком хаотично лине попіл, дратуючи і знічуючи перехожих. Щось нестримне вимагає сплеску жорстокості пронизаної жалем до себе.
Надто сполохано втікає ранок, наче вкрав мої сподівання і хоче сховатися від мого докору; настає вечір, день минає і непомітно приносить нову порцію розпачу і зневаги. І знову по колу, нічого не змінюється, бо всі можливі зміни вигадують люди, найчастіше самотні, аби не втратити сенс відліку часу, не загубитися в океанах чужої свідомості, не відступити від ідеалів сьогодення… аби продовжувати поклоніння урбанізованим покидькам з вечірнього телеефіру! І ти втрачаєш сили і бажання боротися з цим потоком безглуздя, непомітно для самого себе відмовляєшся від самоусвідомлення. Тепер вже можна тинятися вулицями у пошуках хоч якихось відмінностей, але ця спроба приречена на крах, хоча все певним чином залежить від вашої уяви і сміливості побачити правду, бо ж як жахливо раптом розуміти, що твій світ так само моментально руйнується і ти вже є «своїм» у тому потоці перехожих зі зруйнованими ілюзіями. Стає до божевілля бридко, бо бачиш весь бруд цього життя на власні очі, а юнацька психіка волає з останніх сил про «загальні норми і правила, моральні цінності», що ми їх вчили у 5-му класі та щиро вірили у світле майбутнє…І ось зрозумівши ідіотизм своїх мрій, ти нервово наспівуєш хіти 90-х, пританцьовуєш під забуті мотиви, бо ж все ще хочеться битися головою об стіну.
З німої згоди всіх ліхтарів міста настає ніч… Ось зараз ти маєш кілька годин сну аби забути одноманітність дня, але ж знаєш, що все буде за аналогією і сенсу не матиме. Зранку знову відчуття безпорадності і розпачу, виникає бажання скоріше вибігти з теплої оселі на скуту прохолодою вулицю, здається, виконавши цей дивний ритуал ти отримаєш полегшення, та ж всі ми знаємо, що цього аж ніяк не буде! А так хочеться залишитись хоч трохи наївним, хоч цього ранку, цієї миті… І ти залишаєшся на місці, спокійно п’єш щось гаряче і споглядаєш оголені дерева за брудним вікном. Минають секунди байдужості і спокою, знову незрозумілі емоції. А з неба знову, здається, лине попіл… попіл знищених очікувань збайдужілих людей цього засмученого міста.
