Я стану так і легко, й сильно,
Над прірвою схилюсь
І задивлюсь,
А чи вона мені посильна?
Та прірва, то і є життя!
Отак боюсь як глибини якої,
Хоча б такої,
Як чашка чаю випита до дна.
І все здається нескінченним
І незакінченим вона,
Й думки як червяки в землі –
Усе собі, усе собі...
До дна, до дна, до дна...
І тільки пам’ять все гризе за плечі,
Як той тягар – одвічний хрест.
І все переплелося навхрест,
І покаяння недоречні.
Уточнені питання навмання
Зклубочились і стислись до нуля,
І точка відліку пуста,
І я – німа,
І прірва вже не та.
