Весняне сонечко засяяло.
Тебе ночами я безкраїми
Шукаю в закутку весни
На берегах примарної Десни.
А річка плином розтікається,
Нагадує асфальт сірий.
Краплина знову посміхається
Й показує світ білий.
Листок із дерева упав,
І вітерець його погнав
Морями нескінченними,
Що завжди шлунок наш дивують
Консервами злободенними.
А люди знову поспішають,
Перепливають ті моря
І оминають природи корабель,
Який подавсь у мандри
І без екіпажу
Прямує по земній колюжі до мети.
Біжу я на зупинку,
Щоб і собі
До рідної оселі добрести.
А дощ іде й пронизує
Моє волося.
Я згадую літо:
Було там сонячне колосся,
Що завжди доганяло нас,
Не засікаючи при цьому час.
І, як вже вище згадувалося,
Пливла я під дощем
І над самим асфальтом,
Пірнала у вологу,
Щоб додому втрапить.
І враз своїм взуттям
Накрила я щось динамічне.
Це був листок.
Я озирнулась -
Він вже не пливе,
Не рухається сам -
Його вода несе
Й волоче по жорсткому дні,
Яке мені
Здавалося одноманітним
Шляхом до мети.