Мій сенс у ночах – нездоланних та безвартісних;
зазвичай вони у сіро-синіх тонах.
Якщо ж мимоволі долучатися до чуття,
то роздавитися є нагода
валькування самотності,
що тримає за руку друга свого життя
– смуток, він як раз вино допива.
Ось же причуда: навіть самотності потрібен такий самий одинак, ба – так веселіше, та й не дурієш щосекунди!
А я все примножую болі когорту,
добираючи найкращої зернини
до хрестоподібної днини –
споминів про чисто золотаве літо
та й наших так і ненароджених маленьких «вереснят».
Природи коло замкнулося на сороковому дні; я ж тебе люблю і дітей наших бережу, у глибині тої матерії, що душею зветься.
Була б вдячна, якби не писала про тебе.
Думати – ще можна, це не так страшно,
як уся ти на папері.
Це все пережиток нашого
серпневого резонансу,
милий.
Нещодавно зловила себе на думці, що не вмію писати листів. Або ж пишу – проте не вмію їх відправляти. Страшно себе читати.
Впевнена, твердо впевнена,
Що людині повсякчас випадає
антифортуновий куш,
і це зовсім не «мило».
Аж ніяк.
І з ним треба миритися, та й навіть поважати його, гідно втримувати натиск і свято вірити у можливість, що тобі підуть на поступки, мовляв, се делікатна справа. Забуваючи, що у всесвіті усі справи –суцільний «делікатес», а, значить, жодна з них не є вартісною.
Ти став особистісним віршованим розміром,
душевним паразитом – та ще одним коритом.
Ось все і зводить до того,
що насправді мій сенс – у тОбі.
Тільки віри в слова не відбирай,
усьому – свій героїчний край. ́́
