(за Джоном Мільтоном)
Про той людський непослух і про плід
від забороненого Древа,
чий смак приніс на землю горе й смерть,
бо зник Едем, і до блаженних пір,
коли нам Найвеличніший з людей
вернув надію й врятував наш рід, –
співай небесна Музо! Ще на вершині
таємної гори Сінай, або ж Хорів,
ти надихнула Моісєя-пастуха,
щоб він повідав славному потомству,
як небеса й земля з Хаосу стали.
Але якщо гора Сіонська і ручай,
що Сілаамським звавсь в Єрусалимі,
тебе у більший захват приведе,
то заклинаю і молю покірно я
твою благословенну допомогу
для пісні відчайдушної моєї,
що прагне знятись над горою Гелікон
й забратися на ті стрімкі висоти,
де не витали ні поезія, ні проза.
А головне, о Дух Святий, що визнаєш
не храми у минущій позолоті,
а Храми й Дух неторканих сердець,
навчи мене, бо лиш Тобі відомо
все від початку Божого Творіння,
бо тільки Ти, єдиний вірний Свідок,
в задумі маєш над просторами безодні,
як голуб, розпростерши вільно крила,
і духом Істини її плодотворИш.
Душі моєї темінь освіти,
мізерне і убоге возвелич,
і спроможи на безперечний Доказ,
щоб міг я перед паствою Твоєю
довести праведність шляхів Господніх
і утвердити вічне Провидіння.
Повідай спершу, бо нічого в Світі
твого проникливого ока не втече:
ні Небо, ні бездонна прірва пекла,
назви ж спочатку ту сумну причину,
яка штовхнула наших Прабатьків,
що раювали в щасті і пишнОті
і небом пещені й голублені були,
зректися імені одвічного Творця,
зневажити єдину заборону
і Волю потоптать? – Володар сього світу!
Це він їх спокусив на згубний вчинок.
Пекельний Змій! Це він, чия підступність,
замішана на заздрості і помсті,
підлотно ошукала Матір Людства.
І в той же самий час його гординя
його ж нещадно скинула з Небес,
разом із сонмом ангелів повсталих,
з чиєю допомогою він прагнув
піднятися над рівними собі
і в Славі утвердитися в Раю,
наважився у замислах підступних
себе зрівняти із Найбільш Високим,
повстати з честолюбною метою,
почавши нечестиву й горду битву
проти Престолу і Всевладдя Бога.
Та намарне, бо Всемогутня Сила
його повергла із Небес Всевишніх,
та так, що він аж спалахнув, летівши
в Довічну муку, що кінця і краю
не знатиме, де він одвічно буде
в міцнім ланцюжжі і в караючім Вогні.
Дев*ятикратно Простір помінявся,
що відміряє смертним Дні і Ночі,
а він лежав з жахливою ордою,
звойований – а все ж безсмертний. Доля
не вберегла для нього навіть гніву,
лиш привид щастя, що навіки втратив,
й нещадний вічний біль його точили.
Він кидав лютим поглядом довкола,
мов хлюпав з чаш скорботи і розпуки
узваром ненависті і гордині.
В єдину мить, як тільки ангел може,
оглянув він похмуру ту місцину –
темницю дику і безплідну, піч без меж,
наповнену вогнем по самі вінця.
І хоч вогонь пекельний не світився,
та темінь зримою усе-таки була.
І зрима темінь та давала змогу
навіч узріти краєвиди Лиха,
окрУги горя і скорботи тіні.
Він знав, що у пекельній цій безодні
повік не зможе оселитись спокій,
не прийде відпочинок, а надія,
досяжна іншим, пекло обмине.
Лиш безкінечні тортури чекають
його попереду, і вогняний потоп
палаючої незнищЕнно Сірки.
Таку місцину Вічна Справедливість
приготувала для повсталих бунтарів.
Такою їм судилася в*язниця
у непроглядній темряві і муках.
О! як вони далеко опинились
від світла Неба й Божого Престолу!
Утричі далі, ніж від Центру Світу
до Полюса найдальшого його.
О, як несхожа дика ця місцевість
на ту, яку вони до того знали…
він бачить вірних спільників своїх
у смерчах й повенях бурхливого вогню.
А поруч з ним страшну приймає кару
його товариш перший у борні,
злочинністю і силою який
йому лиш поступається самому,
що в Палестині згодом заживе
гучної слави з йменням Вельзевул.
Порушивши в*язку жахливу тишу,
звернувсь до нього гордий Архиворог,
наречений відтоді Сатаною,
з зухвалими словами – і почав:
– Чи ж ти оце?.. Але який несхожий
той, хто упав так низько з Висоти,
на того, хто в щасливих Царствах Світла
ошатністю і сяянням одежі
переважав яскраві Міріади!
Якщо це ти, з ким поєднала доля
думки й поради, і надії спільні,
і небезпеку у славетній справі,
з ким спільне горе і загибель я ділю –
то подивись, в яку бездонну яму
ми рухнули з тобою – та й по тому!
Хто знав жахливу силу його грому?
Чи знали ми, стаючи до двобою,
що має Він ту лиховісну зброю?
Ніхто не знав. Але нехай гнівиться
могутній Переможець – не схилюсь!
не стану преподобником ніколи!
і не покаюсь! – хай мій блиск померк…
(переклад з англійської
Миколи Андрійовича ДМИТРЕНКА,
поетичне опрацювання –
Валентини САВЕЛЮК)
ID:
306612
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 15.01.2012 09:13:31
© дата внесення змiн: 25.02.2013 22:55:40
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
