Зеленою хвилею ясночолих штормів
накриває місцеве сузір’я засніженого Тибету
Маленький хлопчик грається нутрощами гірських долин
згорнувиш смакові рецептори
в сувій прадавнього ламаїстського літа,
Тишею споєне повітря прагне бути ковтком її волі
Вітер спускає пасма поволі
застигаючи в їїї очах
аутичним відлунням жалю
сопілка Сме\рті з його вуст прагне стати фантомом
вбитого лелеки
Зриваючись з обрієм сонце наповнює золотоволосі
храми буддистськими долями
місце обміну плоті
І тільки птахи нервово зриваючись порушують
цим станом ступінь вологості повітря
контури тіла висвічують на чолі наскрізні рани
Крадькома
склепіння пряного неба перетворюється в єдиний
механізм молитви
Спускаючись ржавими від довгого мовчання сходами
відпускає порожніми від нот очима останній рейс\метр
Уважно дихає наскрізними штрих-кодами
комах заплетених в чисте і запашне волосся
наздоганяючи цілує й відпускає зором
Її духмяно збалансовані вуста,
Наповнюючи власність клітковиною
безмежно-непередбачувано-солодких слів.
Впиняється слинявими зубами у соковиту від парної любові
плоть
й не хоче відпускати прагнучи німо замкнути провідники,
залишитися шоколадним слідом на блідо-голубих кістках
Вона вже опираючись у запромінений перетяг покинутого
рейсу
наповнює метро агонією смерті
Бензино-олов’яне коло замикаючись згорає
землею,
дрібні поминки почуттів.
Нещадно задихаючись під поїзд прожогом летить астматик
(Помітивши медово-соковиті обриси нічних метеликів у
вікових ескулапів)
на випалених від апокаліпсій рейсах
Метро неначе оживає,
вливаючись приємними парфумами
В закутки шумного інцесту брудного міста.
Буддистська тиша пророкує німі беззвучно-мелодійні
Інтонації сопілки Смерті з вуст німого ламаїста,
шо спостерігаючи за бузруків’ям вітру
спускає сонце ниткою за обрій Тибетської гортані
граючись з нутрощами гірських долин́
