І жити так вже набридає,
Ніхто нікого не чекає
Нікому вже нема до того діла,
До тої злагоди, що всіх зуміла
Вона нас об’єднать, немов братів,
Бо не інакше, вже ніхто так не зумів…
Але, пропало все…
Ми деградуємо все далі й далі,
Від всіх на світі – ми давно подалі
Можливо скоро прийде нам фіаско,
Чи я не правду говорю?Скажіть будь ласка!
Чи може, Ви не бачите?
Або не хочете…І все пробачите?!
Чи я не правий і надалі,
Та посилаєте мене подалі?!
За що?!?!
За те, що діти матерів не поважають,
І за батьків ту «електроніку»вважають?
За те, що молодь вже пішла та норовита,
Яка в стосунках і житті несамовита?
За те, що цінності людські вже стали як ніщо?
Тоді, про що нам говорити вже…
Про що?!
Ви хочете так жити і надалі?
Ну що ж…Тоді піду від вас подалі…
Ви можете плюватись, й обзивати божевільним,
Думки та голос «вже таким дебільним!»
Будь ласка…Ваше право…
Дивіться, щоб усе це не «пропало»!
Та я ніколи не змирюсь,
І навіть так, коли нап’юсь
Не змиряться мій мозок й серце,
Та я не можу бачити… усе це…
