блискуче скло відтінює пожовклих людей,
з їхніх ідей зазвичай починається сонце надвечір.
руки старечі малюють бридкі натюрморти,
щоб побороти байдужість взлітаєм на дно метушні,-
краще за тебе ніхто не напише мені...
з очей крапають казки про самотність,
розбиваючи засклені калюжі його поглядом,
тішать мене ці вулиці безперервні.
опадають слова з сторінок зачитаних до дірок,
з мого дірявого відчаю на відстані відчуття.
де ти будуєш місце для спільної пам'яті,
коли осіння незграбність розбиває спогади?
розливаються фарби на веселкове волосся
і сняться тоді сни страхітливі.
в цій зливі ти можеш розгледіти біль силуетів,
якщо не догледів раніше скляних віршетіл,
дрімотно ковтаючих залишки сил...
з уявних могил постають ще вогкі застороги,
ти хочеш знати для кого написана осінь в цих віршах,-
ім'я своє вимовляй тихіше...
інакше втрачається загадка скляних сподівань...
