Я хочу вітру, хочу бурі
І чорну каву із стаканчика,
А сонце дивиться з лазурі,
Насварює проміння пальчиком.
Я розлітаюся по місту.
Воно таке брехливо-радісне!
Він бачить у мені Пречисту,
І я себе за це ненавиджу.
Бо хочу вітру, хочу бурі
І кави, чорної, в стаканчику,
А він такий щасливо-ніжний
І називає мене "лялечка"!
Набридло, Господи, набридло!
Як ті цілунки мене змучили!
А він... вдяга мене у світло,
І навіть мріє про заручини.
Мені би просто: вітер, море.
І - просто - очі щоб горіли.
А він... він губиться в просторі,
І хоче, щоб я стала милою.
Мені би просто... трошки волі,
А він питає, чом сумую,
І вірить у веління долі.
А я... я навіть не ревную.
Цікаво!!!
А кохання і справді має бути взаємним (хоч трішечки!), інакше все це не має сенсу. На мій поглад, справжнє кохання - тоді, коли почуваєш себе вільною поряд із коханою людиною!
Svetegoochej відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00