І ми на глибині? Ні, на вершині,
І як би це банально не звучало,
Я так жалію втрачені години,
Я так ціную теплу м’якість шалі.
Хтось уже ні. Така закономірність
І хтозна, чи потрібно вічно жити,
Якщо уже в сто крат сильніша зимність -
І шаль не в силах більше відігріти.
Закутана у неї крокувала,
В вологу димку, сплетену з туману
Так мружилась, очей не підіймала,
І пестила липку, вологу рану.
Без болю. Наче антидепресанти
В ній вбили все людське і затупили
І ніж упав, як прогули куранти,
І пальці її стиснуті щосили.
Шаль падає. Це тріпотіння шалі,
Мов птаха крил спокійне шелестіння
Були знайомі далі, справи вдалі
Було бажання, і було терпіння.
Тоді був біль. А зараз все повільно,
Притуплено, беззвучно, неважливо
Так липко під долонею, так хмільно
Немов не живо.
Такий кінець? Тоді він просто дивний,
І не страшний і не такий болючий
І навіть часу біг цей репресивний
Тепер тягучий.
Тож поки шаль іще не опустилась,
Тож поки кров сочиться так повільно
Я розумію: раз я народилась,
То так потрібно.
Я не на глибині, не на вершині
Справи пусті ще, не знайомі далі
Я кутаюсь в життя днів шелестіння,
Мов в м’якість шалі.
