Сонце нестерпно пекло,яскравим промінням віддзеркалюючись від гранітних пам’ятників. На кладовищі було спокійно,незвично затишно і жодної живої душі. Над головою шелестіло листя молодого бузку,а в повітрі пахло тюльпанами. Все це могло ощасливити душу,подарувати якусь радість,та кладовище трохи невдале місце. Хоча тиша тут справді мертва.
Останнім часом вони були близькими як ніколи. Він,покинутий життям,самотній та непотрібний вже нікому;вона,ще зовсім юна,невиліковно хвора,прекрасна і невинна. Що їх звело разом? Що з’єднало прокляті душі в ту мить,коли єдиним виходом для нього було напитися до забуття,а для неї заснути міцним сном,якщо біль ненадовго минав? Можливо то лише випадок,проте як багато значив він для обох.
Весняне небо затягло сірими непроглядними хмарами. Вітер гойдав дерева,ворушив чорні стрічки вінків на свіжій могилі,від якої несло сирістю та смертю. Він мовчки стояв над купою землі,встеленою зав’ялими квітами, де похована вона – краплинка щастя,останній промінь світла серед непроглядної ночі. По обличчю сповзали сльози,перемішані з холодним дощем. Так відбувається в житті:після білої смуги обов’язково приходить чорна,але приходить назавжди. Сонце затягує хмарами,небо стає сірим.
Ще з дитинства вона писала вірші. Веселі,зі змістом та без,про кохання,яке кожна дівчина хоче зустріти,проте після звістки про смертельний діагноз все змінилося. Вона замкнулася в собі,нікого не підпускаючи. Змінилися і вірші: тепер вони набули “чорного” змісту. Часом вона й сама їх боялась,палила,рвала на шматки,потім знову переписувала з пам’яті. Останній закарбувався у його голові назавжди. Вона ж,зі слізьми на очах,ледь вимовляючи слова, присвятила ті рядки йому – першому і останньому,хто зрозумів її насправді,кого вона кохала й для кого жила два роки,забуваючи про нестерпні болі. Для нього вона дійсно стала принцесою.
Свет глаз любимых позабить не в силе
Назад вернуться тоже не смогу.
Лишь солнца лучь на каменной могиле
Растопит снежную пургу.
Я счастье не на долго подарила
Принцесою была в твоих мечах.
Последние часы тихонько небеса молила
К тебе заглядывать во снах.
Коли її нестало,померло щось і в ньому. Щасливе життя перетворилося на звичайне існування. Душа нещадно палила з середини,але не покидала. Майже до ночі він сидів на її могилі, пошепки говорив,плакав. Тут пожежа в душі стихала. Стихала,та не гасла. Тихий густий дощ поливав травневий вечір. Прохолодні краплі наскрізь просікли тонку куртку,хоча він цього навіть не відчув. Знав, що зараз піде додому,до їхньої порожньої квартири,діждеться ранку і повернеться знову до своєї маленької Принцеси.
