Ви ніколи не знайдете те, чого немає, тому що все, що ви бачите та знаходите є в вас, воно є вашою складовою, адже ми не з води складаємось, а з світу, із сфери навколо нас, якщо хочете… Ми не є християнами, чи мусульманами, чи буддистами, а може ще кимось, ми є рідновірами, тими, хто вірить в те, що є початком віри наших предків, те, що є в них… насправді віра – вона одна, як і релігія одна, це те велике і святе божество, яке над нами і в нас, в якому ми… А всі існуючі на світі вірування, це лише частинки, складові єдиного сущого на землі, просто комусь зручно бути рабом, а комусь просто вірити… Ми не є акторами, і ми не граємо, навіть коли думаємо, що граємо, адже не може людина показати того, чого в ній немає, неможна з людини дістати неперебуваючого в ній…
І те, що я пишу цей твір, це лише спроба відкрити очі, я маю багато слів і думок, мені іноді здається, що в моєму світі є відповідь на все, а іноді я думаю, що, взагалі ні на що не існує відповіді… Я розумію, розумію всіх і все, я навчилась цього, але я не розумію себе, я люблю говорити про те, чим я живу, але ці слова зовсім не солодкі… А в житті я ж не така, але я саме така, якою знаєте мене ви… Ось читайте, без води, все те що я думаю, і до біса, що це вважають неправдою, воно ж є, із світу теж не можна взяти те, чого в ньому немає…
Колись ми всі помремо… Але воно на краще, адже саме тоді, ми нарешті проснемося…
Знаєте?! Я дійсно втомилась, я настільки стомлена, що далі йти не в силах, а волокти мене ніхто не збирається та й не бажає… Мене дратує той бруд, що нас оточує – він якраз – то стан сучасної української душі, тої душі, яка нагадує стан українських доріг… Тої душі, яка колись боролась за свободу та вільний політ… Дійсно все засмітилось і немає кому прочистити те все… Немає кому взяти того, я не знаю, що варто взяти, бо навіть гадки не маю, що тут допоможе…
Це жахливо…
Країна – Україна, мова – українська, люди – українці… ДЕ??? Де ж є на світі та Україна, в якій мова українська та люди українці… А чи є вона взагалі? Я гину… Гину, коли чую цей бридкий говірок на вулицях, гину, коли всі наперед одного кричать,як їм погано в тому, що було створено ними ж… Я гину, коли дивлюсь до їхніх пик, вже давно не лиць, а пик, які хочуть лише грошей, грошей, грошей і ще грошей і моляться на гроші і б’ють поклони, щоб бог послав їм грошей… Люди, які не здатні кохати, які не кохають… А всіх інших названо «предателями»…
Мене нудить, нудить коли я йду по вулиці, де немає тієї вулиці, я бачу там лише купку затурканих, дрібних… «людей», які де їдять, там і гадять, щоб не сказати серуть!!!...
Зло, не є злом, добро не є добром, але й зло не є добром, а добро не є злом, ці поняття, як і краса та потворність, життя та смерть, і так далі… є окремі цілісні одиниці нашого ржавого життєвого механізму, вони невідомі та нерозгадані так, як і людина…
Але… Пані та панове, це життя…
Дуже прекрасна ідея, давайте все спихатимемо на те що це життя, до біса, що комусь боляче, це життя… Насрати на всіх, це життя, це ж не наші проблеми… І так і проживемо, а потім подохнемо у підворітті, а хтось, – «До біса, це життя!». А тепер скажіть мені, що варто щось робити, а не писати «песимізм»… Можливо, мені ванільними словечками попросити одуматись, адже, якщо я це пишу, це зовсім не вклад, та я, знаєте, взагалі не письменник, чорт забирай, я бридка людинка, яка б’ється, як риба об лід і пробує щось змінити, а ще просить їй допомогти і не вважає це приниженням, а мені немає куди далі принижуватись, у мене немає гідності, чи може гордості, але точно і того і того, тому що у моєму суспільстві цього немає, а я є цим суспільством… все просто, все огидне завжди просте…
Співайте про перше кохання, взагалі про кохання, і не забудьте додати, що те кохання зовсім, виявляється не кохання… Нюхаймо клей, курімо траву, давайте жерти ЛСД…
Вибачте, будь-ласка, вибачте за все, за вбогу правду і…
Руйнацію
Руйнування нацією
Руйнування нації
Зруйновану націю…
Вибачте за те, що це кінець, що ми над прірвою, але… Та ну до біса… Хай буде так, мої пусті нотатки мають силу, недарма ж великим Кобзарем сказано, - «Борітеся, поборете», нехай, я боротимусь сама, вони ще не знають, що чекає на них, переживемо, ні, поборемо, я вірю і знаю…
Зневажайте мене за найменш вдалі та зовсім не талановиті рядки в моєму житті, але шануйте за непусті слова…
Кінець приходить в кінці…
ID:
249699
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.03.2011 12:24:45
© дата внесення змiн: 26.03.2011 12:24:45
автор: Mart.O.
Вкажіть причину вашої скарги
|