Микола та Петро – рибалки. Чого там гріха таїти, як поїдуть бува з ночівлею на сома чи коропа: вічно з ними яка пригода трапиться. Чому так - Бог його знає, але те, що полюбляють вони на рибі пийнути - щира правда.
А хто не любить, заперечите ви, кожен порядний рибак збираючись на поважну справу, прихоплює з собою плящину-другу оковитої та закуски доброї: сала копченого, риби смаженої, огірочків квашених, качку запечену, часничку, цибульки, вареників, одним словом, що душа бажає…
Хто рибалив той знає, що в рибальстві головне не риба, а ритуал до якого звикаєш, як до мами рідної, і який з кожним виїздом на природу повторюється як отче наш у боголюбивого прихожанина.
Тут усе має значення: вибір місця, розкладання намету, приготування приманки, закидання донних вудок, ретельне встановлення дзвіночків, розпалювання вогнища, приготування ухи (з перших зловлених рибин) і, врешті, сама вечеря з традиційним «будьмо!» та нічними розмовами і спогляданням зоряного неба у легкому похміллі та хорошому настрої.
Хто вибирається на сома той знає, що жирує він як правило далеко за північ, можна сказати над ранок. То ж на усе часу вистачає.
Чергова пригода Миколі і Петру трапилась на Ворсклі близько села Кунцево, там річка-зміючка, перегачена греблею сповільняє свій плин, поважніє як панна перед родами, і дарує рибакам, свої глибокі води на їх великі надії.
Ой скільки різноманітних оповідей ходить в народі про ці місця: про утоплені скарби та довговолосих русалок, про велетенських карпів та сомів людоїдів. Чого лишень люди не понавидумують. Власне, Петро і Микола у побрехеньки ніколи не вірили, а ці місця полюбляли за їх особливу дівочу незайману красу та умиротворення.
Того серпневого вечора усе було як завжди – Микола і Петро рибалили.
- Ну будь здоров, Миколо!
- Будь здоров, Петре!
Стограмові склянки, до веху наповнені прозорою рідиною, рухаючись за певною траєкторією, описали в повітрі дугу, зустрілися вінцями ( д-з-ень!), і розбіглися у різні боки, смачно прилипаючи до губ зосереджених на справі рибалок.
- Нині риба не клюватиме - закусуючи квашеним огірком промовив Микола.
- А то чому? - тикаючи у сіль цибулиною запитав Петро!
- А того… - зробивши невелику паузу, Микола показав пальцем к небо, і з мудрим виразом обличчя промовив:
- - Давленіє міняється, понімать надо.
Стограмові склянки знову наповнились і знову спорожнилися, а Микола і Петро продовжували бесіду:
- Дурниці, як маєм поймать рибину так поймаєм хоч малу, хоч длинну.
- Може й впіймаєм… якого нечистого - жуючи м'ясо втрутився Микола і продовжив:
- Мені сусід Сьомка розказував, що тут в отечественную тигр німецький утонув. Так його шукали шукали, да і хрен знайшли. А ще кажуть, що душі тих фріців, які утонули, у темну ніч бродять над водою, то може який і клюне на удочку…
Тут Микола з Петром засміявся щирим гучним сміхом і знову опорожнили стограмівки.
Ось так, при багатті, за розмовами та випивкою досиділи вони аж до пізнього вечора.
Риба не клювала. Горівку випили. Голова охмеліла. Язики плуталися.
- А спорим Миколо, що я сьогодні великого сома таки поймаю – не вгамовувався Петро.
- Та не впіймаєш нізащо – дразнив його Микола.
- От побачиш, упіймаю - на потрошки упіймаю.
Петро поліз до своєї торби, витягнув звідти півлітрову банку, відкрив її, понюхав, гидливо зморщив носа, підвівся, узяв з жердини ліхтарик, і шпортаючись за власні черевики, побрів міняти наживку. Микола посоловілими очами дивився йому вслід – у темряву, а потому махнув рукою і умостився спати тут таки коло багаття - просто неба.
Ніч була тихою і темною. Плину ріки майже не відчувалося, але в темноті чітко усвідомлювався той безупинний рух утаємниченої сили води, що спливала і прибувала подібно часу, що жила і вмирала, аж ніяк не порушуючи законів природи та гармонії теплої серпневої ночі. Єдиний хто її порушував так це п’яний Петро, який усердно, при світлі ліхтаря, засиляв на трійник курячі потрошки і лаявся на чому світ стоїть. Врешті операція йому вдалася. Він підвівся, підійшов ближче до води, щоб подалі закинути спінінга. У повітрі засвистіло, і наживка з тягарцем мов з гармати полетіла кудись в темряву.. Примостивши снасть на рогачку та причепивши на її вершок дзвіночка, Петро сів поруч на траву, витягнув цигарку і запалив.
Було близько третьої. На землю почала опускалась вранішня прохолода, з того боку ріки із села доносилось поодиноке гавкання псів та перше кукурікання півнів. Петро дрімав.
Раптом різкий удар дзвіночка, заверещала котушка, несамовито розкручуючись. Петро вхопив спінінга і наскільки йому дозволяла його кондиція почав поволі то підтягувати, то відпускати ліску, щоб спіймане не зірвалося. Там, з того боку на гачку, було щось неймовірно велике.
- Миколо! Миколо! Не закричав, а просто таки заревів Петро
- Неси підсаку, сом’яра попався! А дебелий який!
Микола здригнувся. Пролупивши очі, почав пригадувати де він. Репетування друга швидко привело його до памяті. Намацавши у темряві коло намету підсаку, Микола кинувся на звук.
- Ну що там в тебе – запитав коли підбіг ближче.
- Та мальок кілограм на тридцять попався, диви як впирається…..
- А ти делікатніше його, як дуже натягівать буде - попусти і усе время ліску тримай натягнутою.
- Будеш ти мене вчити, ти краще з підсакою в воду забіжи.
Микола зайшов у воду з підсакою. Попереду було темно і абсолютно нічого не видно. На тому березі скиглив якийсь собака, а тут Петро в рибальському азарті та при особливому збудженні, видавав такі перла усної народної творчості, що хоч вуха закривай.
Минуло пів години, а боротьба все тривала.
Микола, не знаходив собі місця, напружуючи зір видивлявся у темряву і весь час повторяв:
- Ну-ну – давай! мілай, давай!
Нарешті на тому кінці ліски опір ослаб. Петро почав поближче підтягувати свою здобич.
- Ну що бачиш що? – з нетерпінням питав Петро.
- Та нічого поки що не бачу, Ти главноє на мене тягни, а я уже всьо сделаю, не переживай.
- Ти ж но гляди бо він уже близько.
І насправді з метрів десяти уже було чути як шумить вода і щось велике наближається. Ось уже залишилося метрів зо сім , п’ять, чотири, три, два і….
- Тю… Петре, та ти собаку кудлатого упіймав - розпачливим голосом викрикнув Микола.
- Та не жартуй, - обізвався Петро, і ще ближче до берега підтягнув бідолаху.
- Жартуй не жартуй, а на потрошки собака і попався… Мабуть ти за сильно забросив спінінга, що наживка твоя аж на тому березі опинилася - продовжував філософствувати Микола, і додав: - А що, тут яких тридцять метрів і буде.…
Та пішов ти…- вилаявся Петро і кинув спінінга.
Біля берега на мілині, у світлі згасаючого ліхтаря лежала вимучена до смерті величезна кудлата псина. Над нею схилилися, і про щось тихо говорили, не знаючи, що далі робити двоє горе рибалок.
Світало…
ID:
250976
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.04.2011 09:08:10
© дата внесення змiн: 01.04.2011 09:08:10
автор: schasnyi
Вкажіть причину вашої скарги
|
