От, буває ж таке: якась людина так дратує, хоч прибий, а причини не знаєш. Колись я поділилась подібним відчуттям зі своєю мудрою подругою. Не можу, - кажу, - бачити цю особу, так вона мене дратує, а причини не знаю: і не заздра, й не дурна (я старанно перебрала якості, які зазвичай не люблю в людях), а все одно я її не виношу. Моя подруга загадково посміхнулась і відповіла: "А ти не помітила, які ви схожі? Нас у людях, як правило, дратує те, що ми не можемо викорінити в собі". Такого повороту справи я геть не очікувала. Більше того, - обуренню моєму не було меж! Що ж це виходить: якщо мені не подобається у людині заздрісність, - то я заздрісна? Дурниці! От чого-чого, а заздрості в мені немає ні крапелиночки! Як немає й багатьох інших гидких якостей, що їх я не люблю в інщих. Та моя подруга тільки загадково посміхалась. Для неї подібні відкриття - пройдений етап.
І от одного разу я помітила це. Ні, не в собі, в іншій людині. Вкрай агресивна колега по роботі роздратовано говорила про те, як не любить агресивних, дратівливих людей. Потім сусідка - любителька веселих компаній з "підігрівом" спиртним високого градусу, судила іншу за ту ж таки пристрасть. І я згадала репліку моєї подруги й почала придивлятись до себе. Гай-гай! Якби ми уважніше до себе придивлялись, то й справді знали би, що дратують нас у інших наші власні недоліки. Правда-правда, тільки ми собі у цьому не зізнаємось. Це - не так-то просто, я тепер знаю. Тому, людину, що страшенно мене дратує сприймаю, як "відображення колоди у моєму оці", згідно біблійській пораді виймати спочатку свою колоду, а потім вчити інших, як вийняти їхню скалку.
Розуміння, а головне, прийняття біблійних істин дається нелегко, адже зовсім не мед і не цукор казати собі: так, я брешу, я заздрю, я волію перемовчати, аніж відстоювати правду до кінця, а значить я - боягузка. Проте, коли ти раз уже собі це сказав, коли признався в цьому і розкаявся, жити стає значно легше. Ну, звичайно ж, мова не йде про те, що стало менше проблем (їх може стало навіть більше), однак картина життя, характерів, вчинків людей стала більш чіткою і зрозумілою. Простіше стало знаходити спільну мову, підтримувати плідні стосунки (підтримувати якісь інші, виявилось, зовсім нецікаво). А ще зрозумілішим стало наше ставлення один до одного і навіть до влади.
Різні нації до влади ставляться по-різному. Росіяни, наприклад, ще й досі вірять у "доброго царя-батюшку". Я питала росіян із містечка десь на кшталт нашого, як їм живеться. Розповіли, що дуже погано. А на моє питання, куди ж дивиться їхня влада, відповіли у найкращих традиціях російського менталітету: "Та ето ж мєстниє колобродят, разве Мєдвєдєв с Путіним об етом знают!" Поляки зараз не знають поіменно своїх політиків, хіба кількох найвищих. Зате місцевих знають, як свої п"ять пальців і дуже вимогливо ставляться до їх роботи, надто ж до виконання усіх передвибочих обіцянок. А про решту - ніколи, працювати треба. Німці страшенно поважають владу. Для них людина, наділена владою, істотно відрізняється від інших, "простих". Американці ставляться до політиків як до акторів у щоденному телесеріалі. Однак, у реальному житті частенько нагадують їм про те, хто платить податки, і вимагають бездоганності в усьому.
Найгірше ставлення до політиків і можновладців у нас - українців. Ми вкладаємо у це ставлення увесь осуд, усе презирство, усе обурення, на яке тільки здатні. Якщо виходити із простої істини про скалку й колоду, то чи не дратують нас у наших керівниках наші власні недоліки? З цієї точки зору стосунки "влада-народ" раптом набувають якогось іншого змісту й значення. Ми звинувачуємо нашу владу у корупції, протягуванні своїх "кумів" на високі посади, а самі влаштовуємось на роботу "по блату", купуємо дешевше "по знайомству". Деяким бізнесменам і топ-менеджерам потрібен був не один рік, щоб відмовитись від прийому на роботу кумів і родичів. І працюють гірше й зауваження не зробиш - свій все-таки. Звільнення своїх істотно зіпсувало й сімейні стосунки й репутацію "добрих" підприємців. А дехто й досі потерпає. Ми ненавидимо наших можновладців за хабарництво. А самі роздаємо ті самі хабарі наліво й направо. Хто з нас іде до лікаря з порожніми руками? Хто не платить за дитину у школі, "благородно" маскуючи це під подарунок на перше вересня, день вчителя чи іменини? Тільки подарунки дорогі серцю, коли їх роблять із щирості й любові, а не з розрахунку й необхідності. А юридичні, майнові, бізнесові питання хто вирішує "за спасибі"? Причому, офіційні розцінки послуг на розмір нашої "вдячності" не впливають. Ми звинувачуємо наших політиків, що вони погано знають свою справу. А самі вчимо дітей за гроші, постійно виділяючи із сімейного бюджету чималі фінанси на хабар тим викладачам, яким байдуже до грунтовних знань наших освічених барами та дискотеками чад. От не цінять вузівські викладачі розумних студентів - і край, мусиш гроші давати. При цьому, ми всі знаємо, хто з наших керманичів-"проффесорів" купив диплома "за сало". Ми засуджуємо наших політиків за те, що вони рвуться до влади усіма чесними й нечесними способами. А на що схожі наші кухні, коли ми доводимо своїм "половинам", хто газда в хаті? У хід ідуть істерики, бойкоти, удавані хвороби, лайка, погрози й навіть мордобій. Наша влада, дякувати, хоч по пиці не лупить. Ну, хіба дехто там декого... Ми дорікаємо жінкам-політикам, що у ході політичної боротьби втрачають свою жіночу сутність і навіть у гарних строях і при хороших тренерах з фітнесу та іміджмейкерах стають-таки схожі на чоловіків. А ким стали ми, посадивши собі на шиї своїх домашніх оптом і вроздріб? На кого має бути схожа жінка, що відстояла одну зміну на роботі а другу вдома "біля мартену", у той час, як страшенно втомлений чоловік бурчить біля телевізора, очікуючи вечері? Від прання, прасування, прибирання, городів, виховання дітей, ведення домашнього бюджету й його ж таки наповнення нас ніхто не звільняв. І ми при цьому маємо бути страшенно вдячними, що наша "половина" сидить біля телека у депресії, а не підшофе. Так ми, дівчатка, скоро на коней будемо схожі, а не на мужчин. І ніхто, окрім нас самих, у цьому не винен. А хіба політики-чоловіки - не яскраве відображення наших власних чоловіків. Вони вміють красиво говорити, а от коли доходить до діла, то тут вони раптом кудись діваються. На пасіку, до бджіл, мабуть. При чому у ролі пасіки може бути гараж, сусідній лурик чи й просто комп"ютерна гра в стілялки. І телек, - ну, як його забути. Сором про це говорити, але мені доводилось бачити чоловіків, що втікали від домашніх проблем навіть за кафедру проповідників. Відсутність ініціативи і катастрофічне небажання брати на себе відповідальність - пошесть, що нещадно косить сильну половину нашої багатостраждальної країни. А баби тягнуть, - їм не звикати. Так повелося ще з часів козаччини: мужики турків побивають, а жінки вдома вправляються. А коли козаки додому з"являються, - мечи, жінко, на стіл. І починається: п"янки, гульки, розповіді про ратні подвиги. Щось біля хати зробити? Та ти що? А раптом війна, - а я втомився! Ми звинувачували Мороза у зраді й підлості. Було? Було! Хто у нас сьогодні ще не зрадив Ющенка? Не обляпав його грязюкою? Хто не розкаявся, що возив на Майдан мариновані помідори й сосиски?
Якби вчені-сейсмологи могли заздалегідь попереджати про землетруси, то не мало би такого резонансу, як чергові президентські вибори. У селах люди роблять стратегічні запаси - рефлекс, переданий "воєнними" поколіннями. Смішно? А як тоді кваліфікувати дії виробників, що безпідставно підвищують ціну на свою продукцію? А оптовики, що не можуть визначитись із цінами на товар? А продавці, що не встигають змінювати цінники? Ми наче до війни готуємось. І як же ми їх ненавидимо, як судимо! Геть забуваючи простий життєвий постулат, що народ вартий тої влади, яку має. Ми ненавидимо їх, тому що вони - влада - наше яскраве стократ примножене газетами й телебаченням відображення. У них ми бачимо себе, ми судимо й ненавидимо себе. І ви знаєте, це - добре! Усвідомлення проблеми - п"ятдесят відсотків її вирішення. Треба тільки не зупинятись, придивлятись до себе, аналізувати свої вчинки суворо (так, як ми судимо інших). Це - шлях до покаяння, без якого розвитку не буває. І справа тут не у політиках. У нас самих.
25.05.2010
ID:
240720
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.02.2011 10:43:42
© дата внесення змiн: 13.09.2011 07:42:36
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
Часом втулю якусь штукенцію "на грані фола", думаю: оце точно не надрукує. Ні,дивлюсь газету - є! А тут на сайті заставили дещо повиправляти - не пропускали в друк. 
