.....Я швидко розстебнула куртку і кинула рюкзак на стілець. Швидше до двох моїх рідних облич, швидше, наче я і не вирушала нікуди, і ще досі тут живу, і не блукала станціями з незмінним бегпеком….
Швидше!...Ці двері грюкотливі затримують мене неймовірно…
Привіт мамо
Привіт…
Привііііііііт!!!- несамовито- радісне по- дорослому дитяче лине з печі, зверху, з- під білої стелі.
Янголятко моє! Два стрибки,я стискаю його в обіймах, мого синьоокого парубка; моє балакуче щастя, вже налаштувся спати, і все ж дочекався мене з поїзда, котрий так необачно запізнився сьогодні вночі ,підлющий, примусивши мою дитиниу чекати.
А дивиться диво моє так серйозно, тепло, ніби насмішкувато, але почуваю : відвик.Про навчання з ним, про вчителів і друзів говоримо.Я слухаю його уважно і як ніхто… Ні , як сестра, розумію.Слухаю уважно, а усмішка розтягує мені рум’яні щоки, так щастя крокує по обличчі: вже такий самостійний, темнішає колись біляве волосся, очі- ще більш проникливі. Вже завдяки цим очам моє повернення кожного разу недаремне і вартісне, благодатне.” My guardian angel’s mine…”
Вдячність розриває мене на частинки.
Принесіть подарунковий папір і приведіть листоношу.
Диктую адресу і припиняю дихати: Дім. Моїй Родині.
Але цього мені не enough.Всі Ми – подорожні на шляху до домівки : самотні і з супроводом юрби галасливих супуників , які теж мають свої пункти призначення, свої тихі і не дуже гавані.
Мій Дім- одна й найперша з тих станцій, на яких треба не забути і вчасно згадати вийти всією родиною, щоб нарешті заспокоїтись, що мені ,мабуть не загрожує. Остаточне заспокоєння для мене неможливе. Цю невідворотність почуваю так само гостро ,як вранішнє морозяне повітря у горлянці і наближення зими. Що робити мандрівникам?
Нічого, заспокоюємо ми одне одного мобільно- деформованими голосами, нічого- нічого, майже нічого, окрім теплих чобіт і плетеного светра щоб серце своє заховати під ним. Те саме ,що ід звуки потяга , що рушає колією, б'ється у ритмі коліс...
