Тоді б я перед вами впала ниць,
залишені в минулім теплі кроки,
коли б життям відведені уроки
озвались голосами в небі птиць.
Ну що за диво – малювати ніч
У квадраті темному, кошлату і невмиту,
безлюдну... Та не в тому навіть річ –
по чорнім чорним – малювать не вміти.
Вона бреде безоглядно в імлу –
ведеш, мов малюка, її за руку,
а поруч – ані вогника, ні звуку...
Малюй її, безпомічну, малу!
Вона тобі, немов дитя, простить.
А ти собі чи сам пробачить зможеш,
що все змішав – красиве і негоже,
над прірвою спалив свої мости?
Спитаєте: в чім істина? Де суть?
Що, врешті-решт, усе це може значить?
Хоч як нам хочеться судьбу переіначить –
ми пішаки, бо інші чинять суд.
Перевернути б недолугість форм,
приручених, мов тигра, словом, шестом,
пластичних, ніби чесність в ім’я жерсті,
відправити під прес, неначе лом.
Життя на правки – о, яке скупе...
І процвітає межи днів полуда.
Не раз себе запитуєм: як бути?
Окреме б так замовити купе –
щоб ані кого – тільки дощ та сніг
в твоїм вікні, що мчить у невідомість,
позаду твій перон, вокзал...Натомість
ти новий малювати день би зміг.
Я тут людина нова, тількі-но зареєструвався як автор, та ще не встиг багато прочитати - проте цей вірш здається мені поки що найкращим з того, що я тут побачив. Він наче торкає тією дзвінкою нотою, після якої тиша та повне ніщо, а ти сам наодинці.
Omega відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,приємно познайомитися. Звати мене Олена. Якщо забажаєте прочитати попередні твори, можете увійти на мою сторінку - буду рада гостинам
