(уривки з поеми)
І
Сліпий кобзар співає думу,
Не задля хліба, для душі.
Юнак у горіcній задумі
З журбою слухає вірші.
Пшеничне поле тугий колос
Схиляє ніжно до землі,
А він лиш чує неньки голос,
Десь у тривожній тій імлі.
Чому так сталось, в Україні
Панують ляхи й татарва,
Над головою небо синє,
Навкруг зеленая трава.
Але немає щастя й долі:
«Журись юначе, не журись»,
Як не здобудеш собі волі,
Такої, що була колись.
І пригадались батькові слова,
Що є держава Україна -
На віки вічнії жива,
І вона у нас єдина.
* * * * * * * * * * *
IV
Азов шумів немов би вулик.
То тут, то там і шум і гам.
- Іване зве тебе полковник,
Він зі старшиною он там.
Накурено та гамірно в кімнаті.
Іван вклонився,
поглядом полковника шукав.
Щось там вигукують завзяті,
Від чого й гамір не стихав.
- Проходь Іване,
не тулись біля дверей,
До тебе є нагальна справа.
Візьмеш з собою перевірених людей,
Охоронятимеш ось цюю переправу.
Не довго було тихим літо
На цих милих берегах,
Ранковими туманами сповите,
Тепер із боллю на очах.
Здригається вже скільки днів земля,
Від граду ядер, та атак лихих полків.
Азов стоїть, і мури мов броня
Оберігають своїх захисників.
Захлинається атака за атакою,
Хоч ворог у десятки раз сильніш,
Тримається умінням і відвагою
Донський та Запорізький кіш.
Уже не витримало кілька стін,
І полягло чимало козаків,
Але втікає чергови́й загін
Раніш зухвалих вояків.
Занепав у турків войовничий дух
За стільки місяців осади,
І вже не пошепки, а вслух,
Тікати звідси вони раді.
Відступило враже військо,
Рішивши, чи не сам шайтан
Знаходиться десь близько,
Й допомагає козакам.
За дев’яносто днів осади
Не похитнулась воля козаків.
Не задля нагород, чи то посади,
А ради слави русичів-братів.
Отак із горісними думками
Сарматським степом брів Іван.
Схоронив братків, там за валами,
Болить плече, й душа, бо сам.
Азов залишивсь як руїна,
Бо не захотів московський цар …
«На те була своя причина.»
Життя ж козацьке мов товар.
* * * * * * * * * * *
VIII
Оманлива фортуна на війні,
Ще вчора ляхів мерехтіли спини,
А сьогодні у кривавій бійні:
Шаблі, ядра, і нема спочину.
Спочатку сили рівними були,
Під Берестечком, на рівнині.
Та бусурмани кляті підвели,
Лиш курява лягла в долині.
Богдан хотів їх повернути,
Та сам потрапив у полон,
Залишив військо на спокуту,
Оточене із трьох сторон.
Позаду лиш топке болото,
Та козаків упавший дух:
«По завтрашньому дню скорбота»,
Неминучої розправи слух.
Довірити рішили Дженджелію
Вести себе в останній бій,
Та не справдив він надію,
Не годиться Дженджелій.
- Послухайте мене панове, -
На перед виступив Богун.
- Смерть прийняти це не нове,
Чи від татар, чи від драгун.
Є в мене інше міркування,
Бо помирати ще не час,
Цю ніч проявимо старання,
Так ще згадають ляхи нас.
Носили діжки, вози ламали,
Рядна, попони, жупани,
Все це добро під ноги клали,
Аби по ньому пройти в багні.
Потім гармати утопили,
Щоб не дістались ворогам,
А на ранок господа хвалили,
Що він послав їм Богуна.
* * * * * * * * * * *
Епілог
Ей Іване, Йване!
Славний ти був воїн.
За нашу неньку Україну,
За козацьку долю.
Проти шляхти й москалів,
Турків, та татар,
Незалежності хотів,
Від їхніх підлих чвар.
Не дарма життя потратив,
Не даремно згинув,
Яу умів, так й боронив
Рідну Україну.
ID:
194296
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 07.06.2010 15:40:37
© дата внесення змiн: 07.06.2010 15:40:37
автор: Платон Маляр
Вкажіть причину вашої скарги
|
