* * *
Хоч безмежно крилата думками,
Заблукала в шалених роках.
Тільки крила не стануть руками,
Безнадійно прикуті гріхами.
І в розкриллі – зіржавлений цвях.
Може, впертість моя – недоречна,
І тому така доля важка?
Кажуть, що плазувати – безпечно,
Краще треба ходить собі гречно,
А не рватись у небо, мов птах.
Не кидатися людям у вічі
Із пошарпаним серцем своїм,
Не ламати устої одвічні –
Безталанні, та все ж таки звичні, -
А навчитись скорятися їм?
Але зваблені небом – не вільні
На земний повертатися шлях...
Може, й справді ми всі божевільні,
Якщо рвемось за обрії сині,
Хоч в розкриллі – зіржавлений цвях...