Вона сидить навпроти мене і говорить впевненим, красивим голосом. Але я знаю: вона хвилюється. Вона розповідає про наше життя, про те, як намагалася врятувати нас. Врятувати нас, як єдине ціле. Вона дуже хотіла і старалася щоби воно ніколи не розділялось, а, навпаки, проходило всі труднощі разом, розквітало при кожній радісній хвилині. Але їй це не вдалося. І не вдалося тому, що я не робив кроків назустріч, що певний час взагалі на неї не звертав увагу, а коли шанс з’являвся, саме я погубив наші відносини, не намагаючись закріпити їх.
Я дивлюсь на неї намагаючись зафіксувати її міміку, жести. Вона не піднімає очей, її погляд зупинився на моїх колінах і вже починає здаватися, що вона ним просверле мені дірки.
Її зелені очі, в які я заглянув, викликали жаль. І мені було жаль: себе, її, нас……
Ця розмова, була неминуча, ми не могли не поговорити перед тим як розлучалися остаточно, ми мали виговорити все що хотіли, вказати один одному свої плюси та мінуси…
Що говорив я, не особливо важливо, але впевнений що наше розмова піде нам на користь, кожен із нас зробить свої висновки і вони стануть в нагоді для майбутнього…….
І ми розійшлись, з надією: що все буде добре у кожного з нас………окремо звичайно.
