Підносить до неба натхнення мене
Власні проблеми то все скоро мине
Підняти себе захотів руками
Стогін почувся десь там за вустами
Схилили над мною дерева гілки
Та мріялось нам про красиві квітки
До неба не можу підняти руки
Зневірою жить нелюдські то муки
К землі у поклоні я нахилюся
До стовбура дуба я притулюся
Морок від себе подалі відкину
Скуштую знічевя кислу тернину
Торують хай ноги мої дороги
Не чую ні в чім тепер престороги
Тривоги тепер мене хай не торкнуть
Всі дрібязки клопоти хай відійдуть
Посвяти тобі дарував чарівній
Лишилась назавжди в душі ти моїй
Неначе поляна весняних квіток
Навкруг розквіта яблуневий садок
Але відчув потаємну загрозу
Немов хтось загнав у серце занозу
І звідкись взялися люті морози
Не скоро почуєм літні ми грози
Лити не буду свою щедро сльозу
Бо сльози зїдають душевну красу
В словах своїх божу красу пронесу
Якщо не дійду то хоча б доповзу
І стану тоді на земному краю
І потяг до лірики не утаю
Розкрию душі таємні тривоги
Чи може не мій це день перемоги
